Трагікомедія з ухваленням законопроєкту № 10449 через пів року страждань добігла хоч якогось фіналу. Він виявився далеко не настільки драматичним, як те, з чого все починалось, і скоріш за все виявиться далеко не настільки ефективним, як потрібно армії, навіть попри те, що в процесі розгляду основного мобілізаційного законопроєкту, Володимиру Зеленському довелось підписувати ще кілька окремих, які вже пролежали в ОП кілька місяців.
З первісної версії законопроєкту виключили частину найбільш скандальних норм – про електронні повістки (але залишили вручення повісток за фактом надсилання, а не отримання), арешт майна та рахунків за неявку до ТЦК (але залишили часткову заборону керувати авто) тощо. Ще частину норм “запровадив” президент Зеленський особисто, підписавши законопроєкти про мобілізацію з 25-, а не 27-річного віку та електронний кабінет військовозобов’язаного, які до того чекали підпису президента по кілька місяців, замість відведених статтею 94 Конституції 15 днів.
Залишились норми (на зразок обов’язку оновити дані в ТЦК, носити з собою військово-облікові документи та часткової заборони керувати авто за неявку до ТЦК) які хоч і спрямовані на посилення мобілізації, але є радше декларативними, ніж такими, що можуть вплинути на рішення критичної кількості людей таки виконати приписи мобілізаційного законодавства. Також залишили дозвіл ТЦК звертатись до поліції для примусового приводу людей, але одразу прописали порядок дій на випадок неможливості таке затримання здійснити (запитання про те, наскільки активно поліція допомагатиме ТЦК виконувати мобілізаційні плани, залишається відкритим).
Окремим законопроєктом планується також збільшити покарання за проігноровані повістки, однак це теж не панацея – передусім, через механізм застосування цього заходу впливу, який потребує рішення суду, а вони зараз і без того значно перевантажені через проблеми в самій судовій системі. По-друге, цей законопроєкт ухвалено лише в першому читанні і які саме норми залишаться в фінальній версії, поки що невідомо.
Проте найбільшою проблемою залишається відсутність “мотиваційної” частини мобілізації. Рішення виключити норму про демобілізацію після 36 місяців служби можна, дуже дипломатичною мовою, назвати вкрай нерозумним. Це один з тих небагатьох випадків, коли думки військових і цивільних абсолютно солідарні – нічого більш демотивуючого, ніж перспектива безстрокової служби в армії під час війни, вигадати було неможливо.
Військовослужбовці вкотре побачили, що їхні інтереси не є пріоритетними для влади, особливо, якщо це пов’язане з необхідністю ухвалювати непопулярні або хоча б нестандартні рішення. Цивільні отримали ще один аргумент про те, що військова служба все менше нагадує почесний обов’язок і все більше – крок у невідомість та рішення передати своє життя в руки політиків, чиновників та випадку. Влада отримала ще один пункт в графу “розчарування суспільства”.
Відсутність чітких строків служби найчастіше називають причиною утримуватись від мобілізації. Для військових же навіть примарна обіцянка про демобілізацію після завершення третього року на війні була потужним мотивуючим фактором для того, щоб достойно завершити свій обов’язок. Після голосування в Раді емоції багатьох коливались між бажанням просто вижити та більш чи менш чітким наміром “демобілізуватись” самостійно – чи то через ВЛК (як це зробили вже три генерали за минулі місяці), чи то навіть шляхом СЗЧ (самовільного залишення частини). Наслідки подібного є очевидними.
Запровадження ряду половинчастих заходів для примусу цивільних з’являтись до ТЦК, також не отримало логічного продовження у вигляді безумовної амністії для тих, хто оновить свої дані і таки стане на облік після ухвалення законопроєкту. Це теж могло б стати мотиваційним аспектом для багатьох людей, як і посилення відповідальності для самих працівників ТЦК за використання силових методів взяття людей на облік.
Без уваги всієї владної команди (президент – як відповідальна за мобілізацію особа, уряд – як автор законопроєкту і народні депутати, які його розглядали) залишились ще два ключові питання: фінансового забезпечення та гарантій (зокрема медичних) для військових та їхніх родин. Слід розуміти, що фінансова винагорода за знищену чи захоплену техніку не є гарантією – за своєю природою це премія і більшість військовослужбовців через специфіку служби навіть не матимуть можливості щось підбити чи захопити, незалежно від їхнього бажання.
Надбавки у розмірі 70 000 грн. для військовослужбовців на передовій змогли проголосувати лише окремою постановою. Проте, додаткові виплати отримають військовослужбовці та поліціянти в зонах бойових дій – ті ж, хто несе службу на інших територіях (наприклад, мобільні загони ППО, ремонтні підрозділи тощо), жодних надбавок не отримають, хоча перспективу повернутись до цивільного життя втратили так само.
Дещо покращує ситуацію хіба норма про часткову компенсацію вартості транспортного засобу або першого внеску (50% від суми внеску) за іпотечним кредитом. Але й тут не без нюансів – наприклад, за програмою єОселя перший внесок за кредитом на житло складає 20% від банківської оцінки (а не ринкової) вартості житла. Наприклад, продавець оцінює житло у $100 000, банк – у $80 000. Тоді держава компенсує лише $8000 (половина 20% від $80 000), а різницю між ринковою вартістю і оцінкою банку ($20 000) покупець муситиме доплатити продавцю готівкою, поза кредитною програмою. Відтак, перший внесок фактично коштуватиме військовому $28 000 замість $ 36 000, що не є компенсацією 50% суми аж ніяк. Така ситуація нівелює саму ідею кредитування житла для військових як стимул для мобілізації.
Що у підсумку: пів року скандалів, обіцянок та втраченого часу без будь-яких очевидних результатів. Замість вирішити болюче для рейтингу питання, влада зуміла акумулювати негатив, але не зуміла розв’язати проблему з мобілізацією. Фактично, в день ухвалення закону про мобілізацію, потрібен новий закон про мобілізацію, який розв’язуватиме реальні проблеми, а не ті, які автори попереднього визначили найменш електорально проблемними для себе.