Питання зміни місця проживання дитини до ухвалення рішення про визначення місця проживання: практика ВС

Один з батьків має право на пред’явлення позову про відібрання дитини, у разі коли хтось із них змінив без згоди другого з батьків місце її проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання дитини не змінював, згідно з ст. 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону

Мати (батько) має право на пред’явлення позову про відібрання дитини, у разі коли один з батьків змінив без згоди другого з батьків місце проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання дитини не змінював, згідно зі ст. 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону.

Такий висновок зробила Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у Постанові по справі № 183/1464/22 (провадження № 61-7478сво23), забезпечуючи єдність судової практики, у справі за позовом матері про відібрання в батька малолітньої дитини.

Позивачка вказувала, що в січні 2021 року відповідач без її згоди перемістив сина за місцем свого проживання. У листопаді 2021 року суд першої інстанції, рішення якого залишили без змін суди апеляційної та касаційної інстанцій, визначив місце проживання малолітнього сина разом із матір’ю. Попри наведені судові рішення, відповідач продовжує утримувати сина в себе, обмежуючи матір у спілкуванні з дитиною.

Суд першої інстанції задовольнив позов, апеляційний суд погодився з таким рішенням. Правовою підставою для цього суди вважали ч. 1 ст. 162 СК України, фактичною підставою – невиконання відповідачем судового рішення щодо визначення місця проживання дитини з матір’ю.

ОП КЦС ВС частково задовольнила касаційну скаргу, змінила мотивувальну частину судових рішень, зробивши такі висновки про застосування норм права.

Судове рішення про визначення місця проживання дитини по своїй суті є рішенням про визнання, а за своїм змістом це рішення немайнового характеру. Зважаючи на відсутність у судовому рішенні про визначення місця проживання дитини обов’язку вчинення дій боржником (тим із батьків, з яким фактично проживає дитина), таке рішення не підлягає примусовому виконанню. Чинне законодавство не передбачає, що невиконання одним з батьків судового рішення щодо визначення місця проживання дитини з другим із батьків є умовою / підставою застосування ст. 162 СК України. Основною умовою застосування ст. 162 СК України є факт «самочинної зміни місця проживання дитини».

У СК України є прогалина та відсутній регулятор, який визначав би правило поведінки учасників сімейних відносин для випадку, коли один з батьків змінив без згоди другого з батьків місце проживання дитини до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце її проживання не змінював. Схожою нормою є ст. 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону. Очевидно, що позбавлення матері (батька) права ініціювати позов про відібрання дитини, у разі коли один із батьків змінив місце проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання дитини не змінював, суперечить принципу розумності та справедливості.

Мати (батько) має право на пред’явлення позову про відібрання дитини, у разі коли один з батьків змінив без згоди другого з батьків місце її проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання дитини не змінював, згідно з ст. 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону.

Відібрання сина від батька не завдає шкоди інтересам хлопчика, оскільки зміна місця проживання дитини здійснена батьком під час розгляду справи щодо визначення опіки над нею, спір у цій справі про відібрання дитини виник під час визначення місця її проживання, що в цій ситуації унеможливлює висновок про втрату контакту дитини з матір’ю.

• Одним із найголовніших та найважливіших обов’язків батьків, що випливає не тільки з усталених моральних принципів нашого суспільства, а й чинного законодавства, є моральне виховання та матеріальне утримання дитини. Це, зокрема, виявляється в забезпеченні неповнолітньої дитини мінімально необхідними благами, що потрібні для її життя та виховання.
• Прожитковий мінімум на одну особу з розрахунку на місяць встановлено єдиний на весь 2024 рік.
• Законодавством передбачено заходи примусового виконання рішень, які застосовуються до боржника за несплату аліментів.
• Злісне невиконання обов’язку зі сплати аліментів, коли платник виправдовує це відсутністю роботи – позиція ККС.
• Утримання батьків дітьми є відповідною компенсацією за утримання і турботу, надану батьками дитині. Законодавчо обов’язок повнолітніх дітей утримувати батьків закріплений статтею 51 Конституції України та статтею 202 Сімейного кодексу України, повідомляють у Мін’юсті.