Критерії нікчемності правочину: позиція ВС

1 Травня, 2024 в 08:44

Відсутність підстав для визнання правочину нікчемним не позбавляє позивача права ставити питання про недійсність зазначеного договору з загальних підстав та доводити наявність обставин, які свідчать про його недійсність на момент вчинення

Правочин – дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Види правочинів:

  1. односторонній;
  2. дво- чи багатосторонній.

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Правочин є недійсним якщо:

  1. його недійсність прямо встановлена законом;
  2. він визнаний таким в судовому порядку.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину наведені в статті 203 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України):

  1. зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;
  2. особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
  3. волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
  4. правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;
  5. правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
  6. правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Порушення цих вимог тягне за собою недійсність вчиненого правочину.

Нікчемними за законом вважаються правочини що вчинені:

  1. без додержання обов’язкової письмової форми (для яких встановлена законом виключно письмова форма) (стаття 208 ЦК України);
  2. без додержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення (стаття 220 ЦК України);
  3. малолітньою особою за межами своєї цивільної дієздатності (стаття 221 ЦК України);
  4. особою, цивільна дієздатність якої обмежена за межами її цивільної дієздатності (стаття 223 ЦК України);
  5. без дозволу органів опіки та піклування (стаття 224 ЦК України);
  6. якщо своєю суттю порушують публічний порядок (стаття 228 ЦК України).

Рішення суду щодо недійсності цих правочинів не вимагається. Слід зазначити, що деякі правочини (або їх частини) можуть бути визнані дійсними в судовому порядку. Це виключення стосується правочинів що вчинені без додержання обов’язкової письмової форми, якщо буде доведено, що сторони виконали свої зобов’язання або настали бажані наслідки, та правочинів що вчинені без дозволу органів опіки та піклування, якщо буде доведено, що правочин відповідає інтересам особи, над якою встановлена опіка.

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом.

Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред’являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.

Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним.

Для кваліфікації правочинів (зокрема договорів) неплатоспроможного банку нікчемними слід ураховувати ті підстави нікчемності, які містилися в ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» на момент їх вчинення. Норма, яка містить підстави нікчемності, має бути чинною на момент вчинення правочину. Якщо редакція цієї статті, зокрема її норми щодо критеріїв нікчемності, не була чинною на момент вчинення правочину, то її положення не можуть бути застосовані для кваліфікації такого правочину як нікчемного.

Відсутність підстав для визнання такого правочину нікчемним не позбавляє позивача права ставити питання про недійсність зазначеного договору з загальних підстав та доводити наявність обставин, які свідчать про його недійсність на момент вчинення.

Відповідний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у справі за позовом банку про визнання недійсним іпотечного договору, у Постанові від 13 березня 2024 року у справі № 757/23249/17 (провадження № 14-95цс22).

Згідно з обставинами справи, акціонер, який обіймав посаду голови спостережної ради банку, за попереднім договором отримав від фізичної особи грошові кошти. На забезпечення виконання зобов’язань за цим договором у квітні 2014 року банк на підставі договору іпотеки передав в іпотеку фізичній особі належну банку на праві власності квартиру.

Того ж року на підставі постанови Правління Національного банку України розпочато процедуру ліквідації банку. Під час перевірки договорів (інших правочинів) Фонд гарантування вкладів фізичних осіб виявив договори іпотеки, укладені банком із метою забезпечення виконання зобов’язань голови наглядової ради банку, що відповідає критеріям нікчемності правочинів, передбаченим пунктами 1 та 5 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що діяла з 11 липня 2014 року до 12 серпня 2015 року). Спостережна рада не ухвалювала рішення щодо укладення спірного іпотечного договору.

Водночас іпотекодержатель звернув стягнення на предмет іпотеки, зареєстрував за собою право власності на квартиру і відчужив її на користь третьої особи – ТОВ.

Рішенням суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, позов задоволено.

У касаційній скарзі іпотекодержатель за спірним договором іпотеки зазначив, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних рішеннях послались на ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції від 4 липня 2014 року, тоді як оспорюваний договір іпотеки було укладено 23 квітня 2014 року.

Розглянувши спір, Велика Палата ВС зазначила, що 11 липня 2014 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи», яким внесено зміни, зокрема, до ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Порівняльний аналіз двох редакцій Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (від 20 квітня 2014 року та від 11 липня 2014 року) свідчить про те, що в другій (пізнішій) редакції перелік підстав нікчемності договорів, що укладені неплатоспроможними банками, істотно розширено й уточнено.

У Законі України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи» Прикінцеві та перехідні положення не містять вказівки про зворотну дію в часі.

За пунктами 1 та 5 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що діяла з 11 липня 2014 року до 12 серпня 2015 року), правочини неплатоспроможного банку визнавалися нікчемними з таких підстав: банк безоплатно здійснив відчуження майна, узяв на себе зобов’язання без установлення обов’язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог; банк узяв на себе зобов’язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку, іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Проте станом на момент укладення спірного договору іпотеки підстав нікчемності, на які посилався позивач, ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не містила.

Тож посилання позивача на нікчемність договору іпотеки за критеріями, встановленими зазначеною нормою, чинною з 11 липня 2014 року, є безпідставними.

Посилання позивача на нікчемність правочину не підтвердились, а тому за наявності відповідних вимог позовної заяви підлягали перевірці підстави недійсності правочину, з яких подано позов.

Установивши, що спірний договір іпотеки укладено за відсутності рішення правління банку, до компетенції якого статутом банку віднесено розв’язання питань щодо укладення договорів, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для визнання такого правочину недійсним, оскільки його укладення не ґрунтувалося на волі банку щодо передачі в іпотеку власного майна на забезпечення зобов’язань іншої особи. Проте суди частково помилились у підставах його недійсності, а також у своїх висновках у застосуванні положень ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».