Земельна реформа для цифровізації: крок вперед і два назад

Верховна Рада ухвалила закон № 9549, який має на меті сприяння розвитку цифрової інфраструктури в Україні. Для цього передбачено суттєве спрощення процедур відведення земельних ділянок для будівництва об’єктів електронних комунікацій, запровадження спеціального сервітуту, прискорення адміністративних процедур на місцях. Водночас цей закон грубо порушує Конституцію в частині загальної рівності перед законом та створює численні корупційні ризики, заплатять за які платники податків. І це проблема.

Передусім варто зазначити, що ряд новацій, які вносить закон № 9549 дійсно мають сенс: 

• можливість викристовувати невеликі ділянки лісового фонду (до 0,05 га) для будівництва інфраструктури зв’язку та цифрової інфраструктури, не змінюючи їхнє цільове призначення; 
• скорочення до 14 днів строку розгляду заяв про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо подібних проєктів, затвердження нормативної грошової оцінки та укладення договору оренди такої ділянки;
• можливість встановлення спеціального сервітуту (права часткового користування чужою ділянкою) для розгортання, експлуатації електронних комунікаційних мереж на землях державної або комунальної власності.

Все це дозволить прискорити адміністративні процедури, які можуть тривати довше, ніж будь-яке будівництво та запуск цієї самої інфраструктури, а також дасть необхідні правові підстави для її створення там, де раніше це стикалось з загальними регуляціями у земельній сфері.

Навіть абстрагуючись від логіки воєнних потреб (хоча в новому законі вагома частина змін стосується питань оборонного виробництва), розвиток мереж зв’язку та впровадження актуальних стандартів передачі даних стає базовою необхідністю. Внаслідок російського вторгнення структура економіки України, як і безпекова ситуація безповоротно змінилися і, так чи інакше, Україні доведеться створювати нову – з урахуванням тих реалій, які формуються на наших очах.

З іншого боку — закон дозволяє Кабінету Міністрів примусово вилучати земельні ділянки будь-якої форми власності (приватної також) в Ужгородському районі Закарпатської області для потреб “критичних” підприємств або релокованого бізнесу. 

Ця норма фактично передбачає виняток з конституційного принципу рівності всіх власників перед законом і не лише може бути оскаржена у Конституційному Суді, а й створює небезпечний прецедент, у якому в одному регіоні України законодавство застосовується інакше, ніж в інших, причому без будь-якої на те необхідності.

Варто зауважити, що саме по собі вилучення земель з метою суспільної необхідності не є чимось зовсім новим – такі норми існують в нашому законодавстві впродовж років. Проте, вони ніколи не акцентували на якомусь конкретному регіоні, виокремлюючи його з усієї іншої території України. По-друге – попередні норми передбачали можливість повернення відчуженого майна, якщо воно збереглося. По-третє – закон № 9549 хоч і допускає можливість продажу об’єкта, що відчужується, але його норми ставлять власника у завідомо невигідне становище щодо умов такого продажу. По-четверте – закон передбачає відчуження всієї земельної ділянки, навіть якщо для визначених законом потреб потрібна лише її частина, що лише збільшує ризики зловживань і видатків на реалізацію положень закону.

Новий закон № 9549 прямо зазначає, що примусово відчужене майно не буде повернуте їхнім колишнім власникам після закінчення воєнного стану. Це створює величезний ризик зловживання, який дозволить Кабміну, за заявою Закарпатської ОДА, відбирати земельні ділянки в Ужгородському районі, мотивуючи це потребами воєнного стану, а після його завершення – зафіксує цю ситуацію назавжди.

Слід розуміти, що ринкова вартість такого майна в умовах повномасштабної війни є значно нижчою (навіть у трикратному розмірі), ніж по її завершенню і особливо – після інтеграції України та ЄС. Тому ризик “перерозподілу” майна за кошти платників податків і під прикриття воєнного стану з метою подальшого збагачення є вкрай високим.

Зайвим доказом реальності такого ризику є те, що перша версія законопроєкту, заветована президентом, взагалі забороняла оскаржувати до суду рішень Закарпатської ОДА про підготовку до примусового відчуження майна. Після критики з боку Головного юридичного управління ВР з вказівкою на явну суперечність статті 55 Конституції України, цю норму прибрали.

Цікавим аспектом закону № 9549 є норма, яка передбачає трикратну (а у разі “добровільного” продажу майна, яке підлягає відчуженню – 3х+20%) компенсацію від вартості цього майна. Попри очевидний позитив – держава не просто відбирає, а намагається компенсувати втрату, такий підхід має свої ризики.

Перший – компенсація здійснюється, зокрема, з держбюджету, в якому можуть не знайтись кошти саме на ці витрати. Це доволі поширена ситуація, з якою знайомі, наприклад, пенсіонери, які отримали рішення суду про перерахунок пенсій та виплату їм заборгованості – на практиці вони стикаються з тим, що Пенсійний фонд іноді роками не має коштів на виконання такого рішення.

Другий ризик – зловживання регіональної влади спільно з власниками малоцінних, занедбаних об’єктів, які є економічно нерентабельними, але можуть перейти у власність держави з трикратною (+20%) вигодою коштом платників податків.

Не обійшлося і без традиційних конфліктів з уже чинними нормативно-правовими актами. Наприклад, норми нового закону про автоматичне припинення обтяжень (застава, іпотека, сервітут) у разі відчуження земельної ділянки суперечать нормам статті 403 Цивільного кодексу, яка встановлює, що такі сервітути зберігають чинність для нового власника. І у випадку з ЦКУ не можна просто застосувати новий закон – Конституційний Суд рішенням 5-рп/2012 від 13.03.2012 підтвердив неправомірність такого шляху.

Це створює ще один ризик – власник, земельна ділянка якого перебуває під заставою, чи передана в іпотеку, може отримати 3х+20% вартість цього майна, а його кредитор – втратити кошти, забезпеченням яких мала стати ділянка, або, в кращому випадку, отримати компенсацію з державного бюджету – тобто коштом платників податків.

Закону № 9549 вкрай бракує юридичної визначеності та узгодженості з іншими чинними нормативно-правовими актами – бодай для того, щоб не виникало суперечностей щодо того, який з них слід застосовувати. Корупційні ризики, які він створює, не виправдовуються ані метою законопроєкту, ані іншими обставинами, як не виправданим залишається й створення фактично окремого правового режиму в одному районі одної з областей України.

З огляду на те, що підготовку законопроєкту здійснював Кабінет Міністрів України, який володіє всіма необхідними даними та ресурсами для запобігання окресленим загрозам ще до реєстрації законопроєкту, виправдати подібну недбалість на 4 році повномасштабної війни уже нічим.