Зеленський і образ Порошенка – що президенту варто засвоїти про Мінські угоди

Наприкінці 2024 року бачення перемоги України, сформульоване українською владою та бажане більшістю українців залишається незмінним – це вихід українських військ на кордони 1991 року. Росія ж прагне щонайменше фактично захопити всю територію тих українських областей, які вона формально вже включила до свого складу. Реальність же демонструє іншу картину – попри мінливість лінії фронту, ні Україна, ні Росія не можуть досягти бажаного суто військовим шляхом – Україна хоч і перемелює російську армію, але повільно відступає на сході, Росія ж не здатна втримати навіть власної суверенної території. За таких умов все частіше лунають розмови про перемир’я і те, яким воно має і може бути.

Днями Володимир Зеленський вкотре звинуватив Мінські угоди в тому, що вони зіграли на руку Росії, а саме – дали змогу ворогу підготуватись до повномасштабної війни, тоді як для України стали перешкодою в залученні інвестицій. Критичне ставлення Володимира Зеленського до політичної спадщини Петра Порошенка – не новина. 

Причини цього ставлення радше особисті, ніж зумовлені змістом та обсягом цієї спадщини, адже країна після Порошенка дісталась Зеленському у значно кращому стані, ніж Порошенку після Януковича. Однак причини нелюбові шостого президента України до п’ятого – останнє, що має значення у цьому питанні. Зрештою, президент Порошенко напевно теж хотів увійти в історію як переможець Росії, а не один з президентів України і принаймні це єднає обох.

“Мінськ” – це була пастка, і на жаль, частина Європи цю пастку Росії підтримала. “Мінськ” – це найгірше, що може бути, до чого у жодному разі не можна повертатися – заморожений конфлікт. Це пауза, яка дає можливість Росії, як агресору, готуватися. …Який інвестор буде вкладати гроші в Україну, хоч в України і багата земля? Ніхто, бо не зрозуміло, що буде з Україною далі, бо немає стовідсоткової підтримки Європи, світу і не було стовідсоткового розуміння, що буде з Росією. …Тому “Мінськ” не можна порівнювати з реальними гарантіями безпеки, бо “Мінськ” – це заморожений конфлікт. Його виконати було складно всім” – такими словами описав Мінські угоди 2014-2015 років Володимир Зеленський на цьогорічному форумі “Амброзетті”.

Зі слів президента варто виокремити ключові тези, які дозволять краще зрозуміти ту картину світу, якою оперує Володимир Зеленський на шостому році його каденції та третьому році повномасштабної фази війни, розпочатої Росією у 2014 році:

1. “Мінськ” це пастка Росії для України, яка дала Росії змогу підготуватись до повномасштабної війни.
2. “Мінськ” став на заваді інвестиціям в Україну.
3. “Мінські угоди” заморозили російсько-українську війну, натомість “реальні гарантії безпеки” (для України) дозволять її закінчити.

Учасники “других мінських перемовин”, лютий 2015 року

Також не зайвим буде пригадати, що таке “Мінські угоди” і в яких умовах вони були укладені. Всього є 3 документи під цією спільною назвою:

1. Мінський протокол 5 вересня 2014 року, підписаний 2-м президентом України Леонідом Кучмою (саме як президентом у відставці, без будь-яких інших формальних статусів), послом РФ в Україні Михайлом Зурабовим та представницею ОБСЄ Гайді Тальявіні. Олександр Захарченко та Ігор Плотницький підписали Мінський протокол не як лідери “ДНР” та “ЛНР”, а як приватні особи в незрозумілому статусі. 

Відтак, сторонами угоди про перемир’я виступили Росія, Україна та ОБСЄ як моніторингова організація. Фактично, це був перший документ, який зафіксував участь Росії у війні проти України, адже до того Росія всіляко заперечувала свою причетність до окупації сходу України, посилаючись на “місцевих сепаратистів” і “волевиявлення народу на референдумах”. Уже в лютому 2022 року цю угоду в односторонньому порядку розірвав президент РФ, заявивши про це як про наслідок визнання ним незалежності “ДНР” та “ЛНР”, згодом включених до складу РФ як і решти анексованих українських територій.

Ця угода була підписана через пів року після анексії Росією Криму та в умовах критичної нестачі грошей в українському бюджеті після втечі Януковича і падіння його режиму. Напад Росії Україна зустріла фактично без армії, внаслідок тривалого саботажу чиновниками режиму Януковича, частина яких були громадянами РФ та напряму співпрацювали з російськими спецслужбами.

Окрім ряду пунктів про припинення вогню, розв’язання гуманітарних проблем та звільнення заручників, перша Мінська угода передбачала запровадження особливого порядку здійснення місцевого самоврядування у деяких районах Луганської та Донецької областей і виведення незаконних збройних формувань за межі України. 

Закон про особливий порядок місцевого самоврядування був прийнятий Верховною Радою у 2014 році, і продовжує діяти досі, хоч на практиці він так ніколи і не був виконаним – його норми сформульовані в такий спосіб, який робить виконання закону неможливим без реального та стабільного припинення бойових дій, виведення бойовиків з української території і фактично розпуску “ДНР” та “ЛНР”, що не було потрібно Росії.

2. Меморандум про виконання положень Протоколу (від 5 вересня 2014 року – ред.) за результатами консультацій Тристоронньої контактної групи стосовно кроків, спрямованих на імплементацію Мирного плану Президента України Петра Порошенка та ініціатив Президента Росії Володимира Путіна, датований 19-20 вересня 2014 року.

Власне, назва цього документа закріпила формальне визнання участі Росії в агресії проти України. Меморандум передбачав детальний порядок припинення вогню та відведення засобів ураження визначених калібрів від лінії зіткнення, про що було домовлено 5 вересня.

3. Комплекс заходів щодо виконання Мінського протоколу від 12 лютого 2015 року, підписаний лідерами України, Росії, Франції та Німеччини. Переговори перед укладенням фінального документа тривали 16 годин, впродовж яких Путін встиг звинуватити Петра Порошенка в “непоступливості” угрупованням ДНР та ЛНР, а тодішній президент Франції Олланд згадував, що переговори спеціально затягувались Путіним, який марно очікував на оточення українських військ під Дебальцевим і був настільки знервованим, що фактично визнав присутність там власних військ. 

Попри те, що вдалось досягти домовленості, фінальний документ не був підписаний учасниками переговорів, натомість підписи під ним поставили ті ж представники, що й під першою угодою. Зміст другої Мінської угоди в загальних рисах повторював попередні домовленості про припинення вогню, взаємне відведення військ та озброєнь, розв’язання гуманітарних питань, проведення місцевих виборів та відновлення контролю України над державним кордоном.

Як зауважив сам Володимир Зеленський, він спробував виконати Мінські домовленості і для цього зустрівся з Путіним у Франції, в межах погодженого раніше “нормандського формату”, за участі лідерів Німеччини і Франції. Ця спроба завершилась невдачею, і навряд могла завершитись інакше, адже зі змісту угод очевидно – їхнє виконання (на відміну від формального укладення) не було метою жодної з сторін, адже обидві чудово розуміли – хто перший виконав угоду, той і програв.

Зустріч Володимира Зеленського і Володимира Путіна в Парижі, 2019 рік

Пригадавши зміст Мінських домовленостей та обставини, що супроводжували їхнє укладення та (не)виконання, слід повернутись до тих тез, які були покладені в основу позиції президента Зеленського щодо ролі і значення Мінських угод та майбутнього врегулювання російсько-української війни.

Отже, теза перша – “Мінськ” це пастка Росії для України, яка дала Росії змогу підготуватись до повномасштабної війни.

В цьому випадку слова Володимира Зеленського спростовують сухі цифри. Згідно з даними Стокгольмського інституту дослідження проблем миру, російські воєнні витрати після укладення Мінських угод знизились.

Графік воєнних витрат РФ. Джерело: SIPRI/statista.com

На графіку прослідковується їхній пік у рік нападу Росії на Грузію (7-12 серпня 2008 року), далі невелике зниження і знову зростання перед початком російсько-української війни, починаючи з 2011 року. Починаючи з 2015 року (другі Мінські угоди були підписані на самому його початку), воєнні видатки Росії знижуються до рівня, меншого ніж у 2010-2011 роках (враховуючи інфляцію та санкції) і наступний різкий стрибок відбувається уже в 2022 році, коли не вдався “бліцкриг” в Україні і замість “Київ за 3 дні” довелось зав’язнути в затяжних боях на сході і півдні України, проводити мобілізацію і шукати зовнішню допомогу. Показник 2023 року продовжує цей тренд зростання вартості війни для Росії, адже додались західні санкції, знецінення рубля та необхідність вербувати найманців за величезні суми.

Крім того, таке зниження воєнних витрат Росії має власне пояснення – там розраховували, що Україна розпадеться як держава під тиском внутрішніх розбіжностей (зокрема й через полярне ставлення до “Мінська”) або, щонайменше – що в Україні до влади прийдуть реваншистські політсили, які розвернуть курс з проєвропейського та проатлантичного (який все ж вдалося закріпити в Конституції) на проросійський. Коли ж стало очевидно, що попри внутрішні суперечності Україна все ж проводить реформи, стабілізується та демонструє економічне зростання, і навіть новосформована українська влада під тиском громадянського суспільства продовжує курс на ЄС та НАТО, Росія знову перейшла від гібридних методів до прямого вторгнення, цього разу – повномасштабного.

Але навіть без фактичних даних теза президента не витримує перевірки простим запитанням – що заважало Росії готуватись до повномасштабного вторгнення і без укладення Мінських угод? 

В України не було і немає засобів ураження, які могли б не те що знищити, а й завдати суттєвої шкоди російському ВПК, російська економіка була на підйомі та не надто сильно постраждала від санкцій, запроваджених Заходом після анексії Криму, тоді як українська у 2014 році ледве вистояла і подальші кілька років поступово відновлювалась в умовах конфлікту низької інтенсивності. Що б було з нашою економікою в умовах повномасштабної війни тоді, у 2014 та наступних роках, коли Росія вважалась надійним торговим і безпековим партнером для Заходу, неважко здогадатись. 

Українські військові під час окупації Криму, 2014 рік

Те саме стосується і тодішнього стану армії, яка була зруйнована технічно, деморалізована роками нехтування та не мала жодного релевантного бойового досвіду. Натомість Володимир Зеленський, як Верховний головнокомандувач, отримав силу, яка в свої найгірші часи замкнула росіян в межах кількох районів Донецької та Луганської областей. А за три роки після його інавгурації, Сили оборони України, побудовані навколо кістяка, сформованого в період дії Мінських угод, розбили росіян під Києвом, Харковом та Херсоном, втримують їхній наступ на сході, і змогли окупувати понад 1000 кв.км території РФ.

Про позицію союзників щодо підтримки України в умовах 2014-2015 років марно й говорити. До того, як світ побачив звірства, влаштовані російськими військами в Маріуполі, Бучі, Херсоні та Ізюмі, на запит України про надання артилерії, танків, літаків, ракет – над нами хіба посміялись би. Навіть після багатомісячної кампанії терору Росії проти цивільного населення українських міст це питання залишається підвішеним, адже президент Зеленський досі безуспішно просить союзників дозволити знищувати західною зброєю російські літаки на аеродромах, а не намагатись це робити після скидання бомб по Харкову. Тож він має розуміти обставини, в яких діяла тодішня влада, як ніхто інший.

Передача техніки Збройним Силам України, 2018 рік

Теза друга – “Мінськ” став на заваді інвестиціям в Україну.

У цьому випадку цифри теж не на боці Володимира Зеленського. Після очевидного спаду в 2014 році інвестиції в економіку України стабільно зростали, у 2018 повернулись на рівень довоєнного 2013 року, а в 2019 – перевищили цей рівень. Така тенденція однакова як для капітальних інвестицій у національній валюті, так і для прямих іноземних інвестицій, виражених у доларовому еквіваленті.

У цьому немає нічого дивного, тому що навіть ігноруючи проведені в Україні реформи та зосередившись саме на ролі Мінських домовленостей у цьому питанні, для інвесторів значно кращим сигналом є спроба досягти мирного врегулювання замість тяжкої і затяжної війни без очевидних шансів на перемогу (а в 2014 українська армія була далекою від тієї сили, яка розбила еліту російських військ під Києвом і посунула їх від Харкова та з Херсона).

До слова, вже в 2020 році обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну значно впав, але не через Мінські домовленості, а через коронавірусну кризу, яка зачепила всю планету. І після короткочасного “відскоку” в 2021 році, обсяг ПІІ впав до рівня початку 2000-х років, навіть з урахуванням всього обсягу міжнародної допомоги та кредитів, наданих нам партнерами у 2022 і 2023 роках. Що зайвий раз спростовує тезу президента – інвестора відлякує не “поганий мир”, а повномасштабна війна з усім супутніми ризиками. 

Це, звісно, не означає, що нам негайно потрібний “поганий мир” заради залучення інвестицій – лише те, що говорячи про економічні фактори, варто посилатись на цифри, а не на власні уявлення.

Теза третя – “Мінські угоди” заморозили російсько-українську війну, натомість “реальні гарантії безпеки” (для України – ред.) дозволять її закінчити.

Напевно єдина теза, з якою можна погодитись. Мінські угоди дійсно зафіксували російсько-українську війну на певному рівні – за обсягом мобілізації, обсягом витрат, обсягом безпосередньо зачеплених територій. Важливо розуміти, що Україна була спроможна не лише вести війну такого масштабу роками, розраховуючи лише на власні сили, а й мала змогу для економічного, громадянського та культурного росту, реформи державного управління, посилення армії тощо. Більшість з цих спроможностей були втрачені з початком повномасштабної війни і навряд відновляться до її завершення.

Також складно не погодитись з президентом у тому, що “реальні гарантії безпеки” є значно кращим для України варіантом (за умови надання їх на тих умовах і в тих обсягах, яких прагне Україна), ніж замороження конфлікту в умовах невизначеності щодо подальшої підтримки України та збереження і виконання санкцій проти Росії.

На жаль, на таких умовах ніхто нам гарантій безпеки не дає, принаймні сьогодні і завтра. Ті безпекові угоди, над укладенням яких активно працює Офіс президента, є не гарантіями(!) безпеки, а радше звірянням рахунків щодо уже наданої допомоги та меморандумами про надання допомоги в майбутньому. Наприклад, слово “гарантії” в угоді з Великою Британією згадане лише раз і той – з боку України. В угоді з Францією – теж раз і в загальному контексті, а не щодо конкретних зобов’язань. В угоді зі США це слово теж згадане 1 раз, теж з боку України і щодо післявоєнних відносин.

Коли йдеться про “реальні гарантії безпеки”, слід мати на увазі: а) готовність надати воєнну допомогу в обсягах та розмірі, необхідних Україні (включаючи можливе введення союзних військ); б) готовність завдати ядерного удару по ключових цілях в Росії у відповідь на агресію проти України або, щонайменше, у відповідь на ядерний удар Росії по Україні.

Лише за таких умов досягається паритет з Росією, як в конвенційному, так і в ядерному вимірі і нівелюється перевага РФ в чисельності населення, розмірі економіки, воєнних ресурсів та наявності ядерної зброї. Фактично йдеться про ті ж гарантії, які мають члени НАТО, з тією різницею, що Україна дійсно може стати жертвою нападу Росії, як це вже було двічі за останні 11 років з нашою державою і жодного разу не ставалось з жодною з країн НАТО.

Ініціатива і зусилля Володимира Зеленського щодо отримання таких гарантій безумовно заслуговують повного схвалення і підтримки з боку українців, адже це найкоротший шлях для миру в нашій країні. Проте, наскільки ці зусилля можуть досягти реального, а не декларативного результату, ми бачимо з позицій ключових країн НАТО, та позицій держав-членів “ядерного клубу”. 

В кращому випадку вони, як США, дають Україні допомогу і обіцянки про вступ до Альянсу колись в майбутньому (маючи на увазі, що це відбудеться після завершення війни з Росією). В гіршому – окрім того, що відмовляються розглядати питання вступу України до НАТО, ще й готують мирну угоду, виходячи з власних інтересів, як Німеччина. В найгіршому – вони є союзниками Росії (як Туреччина і Китай).

Важливо розуміти – що ми можемо отримати від наших союзників, а що – не можемо. Обмежену воєнну підтримку, гроші на покриття частини державних видатків, політичну підтримку на міжнародному рівні та санкції проти Росії до повернення Україні окупованих і анексованих територій – можемо. Змусити їх розпочати ядерну війну і прийти битись пліч-о-пліч з українськими піхотинцями – навряд. Наші союзники бачать Україну як терапію від ракової пухлини Росії, яку потрібно тримати в певних межах і не дати безконтрольно розповзтись по світу. Саме це бачення і диктуватиме союзникам України їхню стратегію поведінки.

Учасники глобального саміту миру, організованого Україною, 2024 рік

Що у підсумку

Мінські угоди можна критикувати з різних причин – як можна критикувати будь-який варіант завершення російсько-української війни, який не передбачає тотальної воєнної перемоги над російською армією в бою, політичної капітуляції Росії та фрагментації російської держави на окремі утворення, позбавлені ядерного статусу та можливості подальшої територіальної експансії. Однак, між тим, чого ми хочемо і тим, що ми сьогодні можемо – величезна прірва. Адже сьогодні Україна залежить від підтримки союзників не менше, ніж це було у 2014 році, а радше навіть більше.

Попри критику Мінських угод, президентом Зеленським не було запропоновано реалістичного шляху до завершення війни – такого, який був би водночас досяжним і однозначно вигідним для України. Після марних спроб укласти непотрібний Росії мир, найближчою альтернативою Мінським стали “Стамбульські домовленості”, на значно більш вигідних умовах для Росії. Україна відмовилась від них, адже підписати подібну угоду міг хіба божевільний або самогубець. 

Володимир Зеленський очевидно не є ні першим, ні другим, але так само очевидним є те, що його чекає дуже непростий, але вже відомий вибір: або раніше чи пізніше передати країну наступнику – міцнішою, ніж прийняв її від попередника і готовою продовжити боротьбу, або спробувати завоювати “лавровий вінок” за своєї каденції – ризикнувши втратити все.

Афіша анонсованого напередодні контрнаступу ЗСУ концерту гурту Антитіла у Ялті, 2023 рік

Перший варіант дозволяє досягти перемоги тільки в далекому майбутньому, але є певною мірою надійнішим, наскільки це можливо в настільки божевільні часи. Однак він передбачає і політичну смерть – особливо після широко розрекламованих владою картин відвойованого Криму, кави в Ялті та прапору на кордоні з Росією. Другий варіант передбачає відносно швидку перемогу – і переможця, якому слід аплодувати і демонструвати свою любов, що вкупі зі стилем управління Володимира Зеленського дозволяє припустити, що саме цей шлях йому виглядає ближчим. Це не робить цей варіант поганим – адже зрештою саме поразка та можливий подальший крах імперського проєкту Росії є бажаним для українців результатом “десятирічної війни, що тягнеться століттями”.

Але проблема для Володимира Зеленського тут полягає у тому, що як і в першому, так і в другому варіанті перемогу Україна не обов’язково зустріне під його управлінням. Цей день може настати уже за його наступника на посаді президента. Або за наступника його наступника. Або за президента України під порядковим номером, скажімо, 17. Будь-який з цих варіантів так чи інакше влаштовує (адже противагою є поразка, втрата держави, смерть сотень тисяч і еміграція мільйонів) Україну, але вочевидь саме це не влаштовує шостого її президента, який хоче додати на свою сторінку в підручнику з історії абзац про перемогу над Росією.

У найпопулярнішій казці про перемогу добра над всесвітнім злом, авторства Рональда Руела Толкіна, є такі слова: “Літописець має знати, що одинак не може почати історію. Навіть наймогутніший герой здатен зробити лише крихітний внесок в історію, яка змінює світ”. У цій же казці, де центральними персонажами є маленькі та, на перший погляд, слабкі істоти, можна знайти кілька рядків про могутнього героя, який одного разу нібито переміг зло. Навряд чи він очікував, що від його історії залишиться лише пара рядків, коли марив власною величчю і славою, вирішуючи скористатись плодами перемоги над злом на свою користь, а не для спільного добробуту.

Президент Зеленський має усвідомити, що, можливо, йому не судилося стати президентом, за каденції якого Україна переможе Росію. Це складно, особливо враховуючи те, що це саме той досвід, який спіткав ненависного йому попередника. Але Володимир Зеленський може зайняти вагоме місце в ряду тих президентів України, які викували цю перемогу, спаливши власні амбіції заради держави. Якщо зможе відокремити особисте благо від суспільного і тверезий розрахунок від власних упереджень.