Європейське майбутнє Грузії залежить від стійкості громадян та вміння політиків розставити пріоритети

Парламентські вибори в Грузії минули, але головна інтрига зберігається досі – яким буде майбутній формат грузинської влади. Формально, перемогла правляча проросійська партія, а протести, хоч і зібрали чимало учасників, вщухли буквально за кілька годин. Для українців, загартованих двома Майданами, це виглядає як поразка навіть без бою. Проте, з майбутнім грузинським парламентом не все так просто.

Проросійська “Грузинська мрія” заявила, що набрала 54% голосів, майже повторивши найкращий свій результат (54,97% у 2012). На противагу, опозиційні партії набрали сумарно 44,7% голосів (партії, які подолали 5% прохідний бар’єр, мають від 8,22% до 11,2%).

Саме це викликало найбільші сумніви в спостерігачів, адже за понад 10 років при владі, під час яких у країні відбулося кілька значних протестів, у будь-якої політсили мав би відчутно знизитись рейтинг. Це природний процес у політиці і його відображав прогноз опозиційних сил, яка стверджувала, що владна партія набрала не більше 42% голосів. До того ж численні свідчення масових фальсифікацій підкріплюють тезу про те, що підтримка чинної влади в Грузії далека від тих показників, які там намагаються продемонструвати.

Щоправда, все це не завадить ЦВК офіційно встановити результати виборів, адже стаття 76 Виборчого кодексу Грузії встановлює чіткий строк (26 днів) на підрахунок голосів та оголошення офіційних результатів. Проте, на тлі всіх цих подій представники опозиційних партій заявили, що не братимуть участі в роботі новообраного парламенту і відмовляться від мандатів. На перший погляд, безглузде рішення, однак воно може зіпсувати тріумф “Грузинської мрії”.

Навіть 54% голосів дають партії влади лише 88 чи 89 мандатів. Згідно зі статтею 38 Конституції Грузії, перше засідання новообраного парламенту може розпочатись, якщо на ньому присутня більшість від повного складу (76 зі 150 депутатів). Проте, повного обсягу повноважень парламент Грузії може набути лише за наявності двох третин від повного складу (100 зі 150). І тільки з цього моменту попереднє скликання складає свої повноваження.

В той самий час Конституція Грузії передбачає, що закони ухвалюються простою більшістю від загальної кількості присутніх (але не менше 50 депутатів), а у випадку “органічних” законів (які регулюють фундаментальні аспекти державного устрою) – більшістю від повного складу парламенту (76 голосів). 

Виникає доволі парадоксальна ситуація – у “Грузинської мрії” достатньо мандатів для проведення першого засідання і початку роботи нового парламенту, але недостатньо для припинення повноважень старого, у якого завершується строк повноважень. Це створює момент невизначеності, в який потрібно або знайти ще кілька десятків депутатів, або на наступних 4 роки мати “подвійний парламент”.

Це може спровокувати ще одну політичну кризу на додачу до вже наявних у країні – навколо євроатлантичної інтеграції, прав людини, економічного та зовнішньополітичного курсу, силового тиску на опозицію. Вранці 30 жовтня президентку Саломе Зурабішвілі викликали на допит до прокуратури через її заяви про фальсифікацію результатів виборів. З одного боку це є формальним кроком, проте в країні, де влада зосереджена в руках політсили, яка давно конфліктує з президенткою Зурабішвілі і вже ув’язнила одного з президентів – формальність швидко може перерости в щось значно серйозніше.

Тому, не зважаючи на наявні формальні шляхи для блокування роботи новообраного парламенту, грузинським опозиційним політикам варто краще дослухатись до своїх громадян. Адже навіть 42% голосів, які давали “Грузинській мрії” опозиційні екзитполи – це дуже багато. І це свідчить про значно глибшу політичну кризу в державі, травмованій поразкою у війні, ніж формальності з парламентом. 

Висока підтримка “Грузинської мрії”, серед іншого, свідчить про небажання громадян підтримувати окремі опозиційні сили, які виступають кожна сама по собі. Об’єднання навколо спільних цінностей дало б грузинській опозиції значно кращі позиції в протистоянні з партією влади, а грузинським виборцям – альтернативу поза персоналіями та партійними програмами.

“Грузинська мрія” спекулює на повоєнній травмі грузинського суспільства, маніпулюючи тим, що “дружба” з Росією гарантує відсутність війни – звідси і ганебна агітаційна кампанія з порівнянням розбомблених українських міст з відбудованими містами Грузії. Однак Росії не потрібна ні дружба, ні партнерські стосунки з Грузією, як не потрібні і з Україною чи Білоруссю. Росія вимагає винятково покори і використовує підкорені народи в найгірших колоніальних практиках з відомих людству.

Попри те, що події в Грузії виглядають як політична боротьба, насправді це початок боротьби за збереження грузинської державності. У цій боротьбі йдеться не про політичну конфігурацію влади на наступні роки, а про долю, вибір якої поки що залежить від грузинських політиків та громадян – і їхньої здатності ставити інтереси суспільства вище за власні прагнення та вподобання.