Яким може бути план перемоги України
За підсумками зустрічі президентів України і США залишається констатувати, що жодних домовленостей про втілення “плану перемоги”, анонсованого Володимиром Зеленським, не було досягнуто. Так само немає об’єктивних причин сподіватись на те, що “формула миру Зеленського” матиме реальний результат, відмінний від звичних декларацій про підтримку України. Це змушує шукати реальних точок дотику для досягнення спільного знаменника у тому, як Україна і наші союзники можуть успішно вийти з глухого кута довгої війни проти “осі зла”, особливо на тлі активності Китаю щодо просування власного бачення завершення російсько-української війни, яке не на користь Україні.
Подібний діалог мала б ініціювати влада, однак українська влада більше зацікавлена в тому, щоб суспільство жило днем нинішнім, очікуючи на “неминучу та всеосяжну” перемогу, яка неминуче має настати коли-небудь. Але кредит довіри, який дозволяв владі без зайвих запитань та звітування “наближати перемогу”, майже вичерпано. Складна ж розмова про те, що Україні доведеться прожити в умовах війни ще декілька поколінь і піти на складні компроміси для виживання і збереження суб’єктності – не в інтересах влади, оскільки сам початок такого діалогу стане визнанням того, що влада не справилась з втіленням щедро розданих обіцянок.
Ба більше – замість взаємодії з українським суспільством, яке житиме з наслідками дій та планів влади значно довше, ніж існуватиме поточна влада, президент Зеленський та члени його команди шукають діалогу з політиками, каденція яких закінчується. “План перемоги Зеленського”, презентований і вочевидь проігнорований у Вашингтоні, досі залишається таємницею для українців, які є головними дійовими особами у цій історії. Можливо це неочевидно для Володимира Зеленського, але точно зрозуміло для будь-якого західного політика – жодна довгострокова політична домовленість не може ігнорувати суспільний консенсус, базуючись лише на політичних планах, які можуть змінитись після зміни влади.
Відтак реалістичний план перемоги України має базуватися на фундаменті, який включає як поточні обставини, так і прагнення й інтереси тих, хто його прийме, гарантуватиме і впроваджуватиме (тобто ключових союзників та України). Також цей фундамент має бути досяжним у часовій перспективі (йдеться про роки, аж ніяк не про місяці) та містить запобіжники від ризиків, які вбачають союзники для себе. В узагальненому вигляді він містить 3 ключові пункти:
- Збереження суб’єктності України.
- Прийняття України до НАТО за шведським та фінським принципом одразу по завершенню бойових дій, незалежно від того, де проходитиме лінія зіткнення на той момент.
- Збереження санкцій проти Росії та розширення їх на всіх її союзників до відновлення територіальної цілісності України.
- Залучення приватних інвестицій з країн-союзників до повоєнного відновлення України.
Збереження суб’єктності
Численні дипломатичні зусилля української влади та громадянського суспільства забезпечили нашій країні безпрецедентний рівень підтримки, однак виявились безсилими в головному – формуванні прийнятного для світу чи принаймні союзників України шляху завершення активної фази бойових дій. США та ЄС готові підтримувати Україну “стільки, скільки буде потрібно”, але не “в тих обсягах, в яких потрібно для виходу на кордони 1991 року”. Зі свого ж боку, союзники зв’язані принципом “нічого про Україну без України” і не можуть на власний розсуд втілювати той шлях закінчення війни, який вони готові фінансувати і гарантувати політично.
Водночас союзники Росії все активніше просувають власне бачення завершення російсько-української війни. Воно базується на примиренні з “територіальними реаліями” (тобто визнання російської анексії частини України), однак не містить жодних реальних гарантій безпеки для України в довгостроковій перспективі. Радше навпаки – китайсько-бразильсько-російський “мир”, який нещодавно підтримала й Швейцарія, є гарантією того, що Росія розпочне наступний етап пожирання України, як тільки відновиться, і остаточно закінчить цей процес.
Тому вкрай важливим для України є скористатись моментом, коли запит на чіткий план завершення війни є максимальним, та поки що зберігається готовність союзників надавати Україні підтримку для формування такої концепції спільного майбутнього, яка б включала мінімально можливі поступки для обох сторін. Найбільшим противником тут є час, оскільки накопичення нестабільності у світі (не без участі РФ) та поява нових викликів вимагатимуть від союзників України витрачати менше ресурсів на допомогу для нас.
Приєднання до НАТО
Дотримання принципу, застосованого під час приєднання Фінляндії та Швеції – ”гарантії одразу, формальності – потім”, дозволить нівелювати голоси “прихильників Росії” у НАТО, як Угорщина і Словаччина, які неодмінно спробують заблокувати процес прийняття України, користуючись протиріччями в Альянсі та формальними процедурами.
Питання членства України в НАТО є своєрідним “табу” для ключових держав Альянсу, адже в їхньому баченні це є величезною ескалацією конфлікту з Росією з боку НАТО. Проте членство в НАТО є також найкращим запобіжником від ідеї РФ про те, щоб завдяки перемир’ю відновити сили і “доїсти” Україну згодом. За іронією, саме в цьому випадку найкраще проявляється різниця між “управлінням ескалацією” та “реагуванням на ескалацію”.
Союзники України прагнуть до першого, проте зазвичай діють за другим принципом, даючи Росії можливість встановлювати рівень конфлікту і вже після цього формують власну відповідь. Завданням української дипломатії буде переконання наступної адміністрації президента США та наступного канцлера Німеччини у тому, що в цьому питанні слід продемонструвати ініціативу – принаймні публічно оголосити про вступ України до НАТО по завершенню бойових дій.
Формулювання “по завершенню бойових дій” є ключовим, адже йдеться не про завершення війни, яке передбачає формальне визнання російської анексії 1/5 території України.
Очевидно, що будь-які гарантії можуть поширюватись лише на підконтрольні Україні території в межах наших міжнародно визнаних кордонів. Тобто про Курську область не йдеться за жодних обставин, як і про можливість скористатись гарантіями НАТО для швидкої деокупації анексованих Росією територій – очевидно, що це буде умовою, без виконання якої союзники не будуть навіть обговорювати питання членства в НАТО.
При цьому, фактичне припинення бойових дій означатиме, що російська армія остаточно втратила наступальний потенціал і потребує довготривалого відновлення боєздатності. Йдеться перш за все про втрати техніки та інфраструктури, адже кількість населення та суспільний устрій дозволяє Росії відносно швидко мобілізувати потрібну кількість живої сили. Відтак ризики повномасштабного конфлікту з між країнами НАТО та РФ в цей момент зводяться до мінімуму.
Звісно, союзникам України теж доведеться прийняти певні ризики і найголовніше – прийняти рішення про свою і світу майбутню долю. На жаль, час коли світове лідерство визначалось виключно економічними та дипломатичними критеріями, а відданість верховенству права і демократії можна було демонструвати лише заявами, минув.
Така конструкція є найближчою до того, чого прагнуть союзники України – локалізувати конфлікт, не допустити його глобалізації, а також уникнути формального конфлікту між НАТО і Росією. З політичної точки зору подібний крок також дасть сигнал Китаю про те, що його претензії до Тайваню не залишаться без відповіді й ще одному старіючому диктатору краще подумати про інший політичний спадок. А з огляду на дипломатичну активність Китаю щодо нав’язування власної концепції “миру” між Україною та Росією – прийняття України до НАТО буде відповіддю на претензії Китаю на глобальне лідерство та статус країни, яка спроможна розв’язувати масштабні конфлікти далеко поза власною “сферою впливу”.
Україні ж така конструкція дозволяє отримати хоч і не бажане, але максимум з можливого, враховуючи, що фактична спроможність відвоювати окуповані території навряд чи з’явиться найближчим часом. Не кажучи вже про те, що сам по собі вихід на кордони 1991 року взагалі не означає закінчення війни та безпечного майбутнього.
Українцям слід також розуміти, що безпека не буде подарунком з боку Заходу. Членство в НАТО вимагатиме виконання зустрічних зобов’язань – значних витрат на армію, участі в закордонних операціях Альянсу тощо. Щодо першого, то з власного гіркого досвіду ми знаємо, що ці витрати однаково будуть – чи то у вигляді податків щороку, чи то у вигляді життів та територій в один жахливий день і все одно податків. Що ж до другого, то можливість залучення єдиної в Європі армії з актуальним бойовим досвідом, значно посилить позиції європейських членів НАТО..
Збереження санкцій
Ключовою метою збереження санкцій проти Росії та контроль за їхнім виконанням є навіть не створення важеля тиску на Росію для відновлення територіальної цілісності України, а гарантування того, що повоєнне відновлення Росії відбуватиметься повільніше, ніж відновлення України. А також можливість контролювати обсяги та напрямки такого відновлення, адже китайські деталі для дронів чи європейські збройові верстати позаминулого покоління, ввезені через треті країни – це не та база, на якій можна відновити “другу армію світу”.
Українцям слід усвідомлювати, що для союзників пріоритетним є питання власної економічної та воєнної безпеки, а не повернення Росією окупованих територій Україні, тож слід очікувати, що нинішній санкційний тиск буде коливатись та видозмінюватись в межах потреб ключових союзників (передусім щодо торгівлі енергоносіями та природними ресурсами). Сприятливим для нас є усвідомлення рядом країн ЄС постійної загрози з боку РФ, що дозволить підтримувати питання недопущення воєнного відновлення РФ на порядку денному.
Питання відмови від анексованих територій та повернення їх під контроль України є навіть не політично, а екзистенційно неприйнятним як для режиму Путіна, так і для того, що в Росії називається “ліберальною опозицією”. Тому умовно-добровільне вчинення таких кроків з боку російського уряду свідчитиме навіть не про безвихідну економічну чи політичну ситуацію, а про відмову від імперських прагнень, що можливо лише внаслідок докорінної перебудови того суспільного консенсусу, який існує в Росії з моменту її виникнення у ХV-XVI столітті.
Відтак, повернення окупованих територій України слід розглядати як далекосяжну мету санкційної ізоляції РФ, яка має призвести до системного ослаблення агресора, а не як безпосередній результат санкційного тиску. Звісно, якщо не виникне можливість повернути окуповані Росією території іншим шляхом за сприятливих обставин. У цьому випадку важливо пам’ятати про досвід Азербайджану, який впродовж 32 років накопичував сили та вичікував можливості відновити власну територіальну цілісність і скористався нею тоді, коли Вірменії не було чим відповісти.
Залучення інвестицій
Сьогодні українська економіка спроможна функціонувати лише завдяки стабільній та масштабній підтримці з боку союзників, оскільки власні кошти спрямовуються на потреби оборони і то лише в тій частині, яка не покривається воєнною допомогою партнерів. Наразі партнерами України в цілому досягнуто згоди про надання впродовж найближчих років $50 мільярдів у вигляді грантів та субсидованих кредитів (безповоротної допомоги), які буде компенсовано з доходів від заморожених активів Росії. Проте використання російських активів, та навіть доходів від них, несе свої ризики для фінансової системи союзників, яка побудована довкола принципу збереження коштів інвестора за будь-яких умов.
Такий стан справ не може тривати довго і Україні так чи інакше слід шукати шляхи для відновлення економічної самодостатності на тому рівні, який дозволить залучати міжнародні кошти на ринкових, а не донорських умовах. Тому в довгостроковій перспективі економічне відновлення і розвиток України можуть бути забезпечені не фінансовою допомогою від партнерів, в основі якої лежать політичні рішення, а створенням умов для залучення інвестицій з приватного сектору, вільного від ситуативних політичних інтересів.
Однак, налагодження таких зв’язків потребуватиме докорінної зміни існуючої в Україні парадигми взаємовідносин влади та бізнесу, значного обмеження повноважень правоохоронних та контролюючих органів і ефективної системи гарантій збереження інвестованих та зароблених коштів. Що своєю чергою вимагає значно активнішого залучення громадян до контролю за діями держави та політичного процесу, на регулярній основі, а не епізодично та лише під час періоду виборів.
Фінальним етапом цього пункту є приєднання України до ЄС у статусі повноправного члена, з прийняттям на себе усіх відповідних зобов’язань, що потребуватиме певного рівня економічної стійкості та суспільного консенсусу щодо безальтернативності цього шляху.
Що необхідно для втілення цього плану
Досьогодні бачення перемоги України будувалось на негласному переконанні про те, що повернення окупованих Росією територій має відбутись впродовж кількох років. Однак, хоч сама концепція повернення до міжнародно визнаних кордонів 1991 року є бажаним і цілком прийнятним втіленням перемоги, однак її настання можливе лише в довгостроковій перспективі, можливо через декілька поколінь. Це й має лягти в основу нової концепції української перемоги – готовність грати в довгу та визначення ряду проміжних цілей, досягнення яких дозволить “звіряти курс” на цьому шляху.
Обговорення та прийняття такої концепції має відбутись до того моменту, коли українське суспільство поглине значно небезпечніший консенсус – про припинення війни будь-яким шляхом і за всяку ціну – лише заради її припинення. Подібні настрої уже певною мірою розповсюджені в нашому суспільстві і лише наростатимуть разом з погіршенням рівня життя. Звісно, можна наводити тисячі справедливих аргументів, що рівень життя в Україні вищий, ніж в інших країнах під час повномасштабних конфліктів, але – подібні настрої не з царини логіки, а з області емоцій, непідвладних ані логічним доводам, ані закликам до стійкості.
Крім того, українському суспільству доведеться прийняти й те, що будь-яке формулювання концепції “перемоги” не передбачає настання миру негайно, як і не передбачає зникнення потреби у витратах на армію і загальній залученості до військової підготовки в майбутньому. Все це залишиться з нами доти, доки існує небезпека повторної агресії РФ.
Ну й по-третє. Політичний ландшафт України після завершення бойових дій може вкрай неприємно звинуватити тих, хто вважає, що проросійські політичні погляди та політики, готові їх експлуатувати у власних інтересах, більше не мають шансів на представництво у вищих ешелонах влади. Це не так і українцям слід бути готовими до певного рівня реваншу тих, хто не насмілювався публічно озвучувати свої симпатії до РФ під час повномасштабної війни. Приклад Грузії і ще гірше – кадирівської Чечні, у цьому випадку є найкращою пересторогою.