Як закритість породжує корупцію і чому НАБУ може ловити корупціонерів, але зупинити корупцію

“Не буде ніякої корупції, її немає зараз, тому що ми всі єдині. Багато корупціонерів поїхали разом зі своїми грошима” – сказав Володимир Зеленський в листопаді 2022 року. Через 4 роки тяжкої війни на виживання держави, українці почули, що ці корупціонери, схоже, поїхали до кабінетів на вулиці Банковій, 11. 

Деталі останніх (хоча вони явно не останні) розслідувань НАБУ щодо масштабної корупційної мережі за участі чиновників Офісу президента, Міністерства юстиції, судів, прокуратури та бізнесу викликали чимало обговорень та емоцій – через аморальність самої ситуації та крайню “недалекоглядність” учасників, які відкрито обговорювали корупційні теми, знаючи, що частину їхніх поплічників вже задокументували і відправили до СІЗО.

Однак поза фокусом суспільства вкотре залишається найважливіша частина проблеми – як зробити подібні ситуації неможливими у майбутньому.

Якщо зануритись у деталі оприлюднених даних щодо другої частини розслідування, операції “Феміда”, ми побачимо нехитру конструкцію, якою користувались учасники схеми. На “технічному” рівні за допомогою незаконного втручання в роботу держреєстрів та рішень суду майно переоформлювали на підставних осіб. 

Прикривали цю діяльність шляхом тиску Офісу президента на Міністерство юстиції для того, щоб законні власники не могли скасувати таке переоформлення, а за допомогою прокуратури майно, на яке поклали око учасники схеми, арештовували в межах кримінальних проваджень, блокуючи будь-які дії з ним. Паралельно з цим створювалась штучна ситуація з доведення до банкрутства законного власника майна, що мало заблокувати повернення йому майна.

Схема ця настільки примітивна, що зламалась навіть у поточній ситуації – коли одна з працівниць Мін’юсту відмовилась виконувати злочинні вимоги Офісу президента, зловмисникам не вдалось заволодіти одним з об’єктів нерухомого майна, натомість одна з фігуранток розслідування “наговорила собі на кримінальну справу”.

Іншими словами, проблема не в тому, що зловмисники розумніші, досвідченіші, “креативніші” абощо за своїх жертв, а в тому, що механізми функціонування держави були просто переписані так, щоб навіть примітивні схеми, які перестали працювати ще 10 років тому, знову стали можливими.

Адже в країні, де Офіс президента не управляє парламентом в ручному режимі, міністр юстиції був би представником однієї з політичних партій, які конкурують за прихильність виборця, а не призначався б тим самим офісом. А підлеглі міністра (усі, а не одна) розуміли б, що їхні незаконні рішення приведуть їх не до грошей, а на лаву підсудних з шансом, близьким до 100%. 

В країні, де незалежність та доброчесність суддів існують на практиці, а не в деклараціях, було б неможливо отримати ухвалу суду за $5-7 тисяч, потрібну для того, щоб заволодіти майном на мільйони. 

В країні, де прокуратура є незалежною структурою, а прокурори (включно з генеральним) призначаються за результатами незалежних конкурсів, саме прокуратура б захищала права постраждалих, а не НАБУ (для якого це лише побічний наслідок виконання власних обов’язків, а не головне завдання).

В країні, де держава функціонує для захисту інтересів власних громадян і з цією метою підтримує верховенство права та рівність кожного перед законом, “переписування” державних реєстрів якимись “хакерами” (а радше – недобросовісними реєстраторами) було б неможливим, а законний власник мав би власні механізми для блокування таких дій ще до втручання правоохоронців (ці механізми дійсно існували деякий час).

Зрештою, як каже керівник Офісу президента України Кирило Буданов: “Ручне управління в системі влади — це «благодатний» грунт для зростання корупції. Там, де замість «телефонного права» і ручного управління домінують прозорі, зрозумілі, та головне – єдині для всіх, правила – корупції стає дуже складно виживати”.

Власне, як ми бачимо на прикладі того ж НАБУ і САП – все це дійсно працює. Коли структура не є закритою для вузького кола пов’язаних осіб і доступ до керівних посад у ній отримують найкращі за результатами прозорого та незалежного конкурсу, то навіть в Офісі президента починають скаржитись не неспроможність проникнути туди – на відміну від згаданих фігурантами Нацполіції та СБУ, де призначення відбуваються за іншими принципами.

Але навіть попри те, що НАБУ та САП демонструють спроможність розслідувати корупцію на будь-якому рівні державного управління (крім того, де це заборонено Конституцією на визначений період), слід розуміти, що НАБУ і САП не є тим інструментом, який спроможний на більше, ніж спіймати якусь кількість корупціонерів.

Адже крім того, що час і ресурси Бюро обмежені, а доведення справи до вироку потребує складної та якісної роботи детективів і прокурорів – антикорупційні органи працюють вже тоді, коли шкоди завдано. І в кращому випадку – можуть повернути втрачене майно, але ніяк не повернуть упущену вигоду законослухняного бізнесу, втрачений час та можливості для його розвитку. А ці збитки в сукупності є більшими, ніж ті суми, якими поживились корупціонери.

Не варто забувати й того, що ефективність та активність НАБУ і САП стали можливими в результаті унікального збігу обставин, коли підтримка активної частини суспільства співпала з інтересами міжнародних партнерів України, які фінансують виживання нашої держави у війні, яку розпочала Росія. За інших умов монолітна та централізована влада змогла б успішно обмежити незалежність та повноваження НАБУ, як змогла пережити протести проти відставки популярного міністра. І жодних розслідувань топ-корупції ми б не побачили, а Україна продовжувала б втрачати майбутнє.

Тому слід розуміти, що НАБУ і САП хоч є необхідним, але не ключовим інструментом для того, щоб Україна могла досягнути стандартів роботи державного апарату, прийнятих у країнах західної та Північної Європи.

Якщо нашою метою є не обговорення чергового корупційного скандалу, обурення та скарги на те, яка влада погана, ми маємо розуміти, що влада рівно така, якою її робимо ми. Навіть в умовах, коли чинна влада щонайменше на кілька років затримується на своїх посадах, не варто забувати, що ці люди потрапили на посади не внаслідок волі якихось вищих сил, не здобули посади у бою і не виграли в карти. Вони потрапили на свої місця, тому що дозвіл на це дали українські виборці. Як би не було неприємно це усвідомлювати самим виборцям.

І саме ці виборці, коли нарешті вибори в Україні стануть можливими, будуть вирішувати, що їм потрібно більше – правова держава, в якій права кожного захищені (але й кожен виконує свій обов’язок та шанує права іншого), чи ще трохи контенту про корупціонерів, яким виборці дали карт-бланш на все.