«Виборів не буде», але до них готуються

Перші розмови про майбутні вибори повернулися в навколополітичне середовище влітку 2022 року – ще до того, як ЗСУ вибили росіян з Харківщини та Херсона. Впродовж майже двох років ідею проведення виборів під час повномасштабної війни з Росією обговорювали всі, хто мав наміри та надії взяти в них участь, публічно заперечуючи саму ідею подібного розвитку подій. 

Президент зробив уже кілька заяв про те, що до закінчення війни з Росією жодних виборів не буде, тим паче, що на їхнє проведення немає грошей. Нещодавно представники парламентських фракцій підписали угоду про те, що наступні вибори можуть бути проведені тільки після закінчення воєнного стану. Не те, щоб це потребувало додаткових угод, а не передбачалось законодавством, однак подібний крок мав би стати черговим свідченням того, що про рейтинги політики не думають, а зосередились на захисті країни. Трохи раніше й у Держдепі США обережно зазначили, що з розумінням ставляться до того, що в нинішніх умовах вибори в Україні проводити не на часі.

Проте чиновники в місцевих військових адміністраціях, підконтрольних президенту, або не читають цих інтерв’ю та угод, або не зважають на думку президента і нардепів, або мають інші вказівки, згідно з якими слід активно готуватись до виборів навесні 2024 року, зокрема, задіюючи адмінресурс.

Звинувачувати політика в тому, що він готується до виборів – безглуздо. Політик, який не хоче бути обраним і прийти до влади – все одно що агроном, який не хоче виростити й зібрати врожай, чи військовий, який не хоче вбити чи полонити ворога. Власне, все життя політика в демократичній країні – це підготовка до майбутніх виборів, яка зупиняється лише на період між початком голосування та оголошенням результатів виборів поточних.

Проте особливість нинішньої ситуації в тому, що попри всю можливу підготовку, можливість запустити виборчий процес є лише в однієї людини в країні.

Щодо можливості проведення виборів президента України.

У Конституції немає норм, які б забороняли вибори президента під час воєнного стану чи перешкоджали обраному президенту набути повноважень в цей період. Згідно зі статтею 77 Виборчого кодексу України, вибори Президента України призначаються Верховною Радою України шляхом прийняття відповідної постанови. Чергові вибори в такому разі мають відбутись в останню неділю березня п’ятого року повноважень Президента України, а позачергові – в останню неділю 90-денного строку з дня їхнього призначення.

Цій ідилічній картині дещо «заважають» норми Закону України «Про правовий режим воєнного стану», у статті 19 якого є пряма заборона на проведення виборів Президента та Верховної Ради в умовах воєнного стану, але на відміну від Конституції, норми звичайного закону змінити значно простіше.

Стосовно президента не виникає правової колізії на зразок тієї, яка існує щодо обрання та набуття повноважень новим скликанням ВР в умовах воєнного стану – у статті 108 Конституція встановлює, що Президент виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України. Водночас норми статті 108 Конституції нівелюють будь-які аргументи про те, що законність та правові підстави перебування Володимира Зеленського на посаді президента після закінчення 5-річного строку повноважень, будуть під питанням.

Конституція прямо передбачає, що перебування президента на посаді є правомірним до вступу на посаду новообраного президента, обрання якого є незаконним в умовах воєнного стану. І якщо монобільшість (так, як це відбувається останнім часом, її союзники з депутатських груп, екс-ОПЗЖ та позафракційних) не «вирішить» це змінити, то Володимир Зеленський залишатиметься на посаді президента доти, доки триватиме воєнний стан.

Щодо можливості проведення виборів Верховної Ради України.

З виборами до ВР проблема значно серйозніша, ніж просто зміст Закону «Про правовий режим воєнного стану». У статті 83 Конституції України зазначено, що у разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України під час дії воєнного чи надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стану. 

У цій нормі все вкрай однозначно – законним наступним скликанням Верховної Ради буде лише таке, яке буде обране: а) після воєнного стану; б) після його скасування.

Якщо цих умов не буде дотримано, фактично в Україні буде два скликання Верховної Ради – поточне, дев’яте, строк дії повноважень якого Конституція продовжує аж до обрання наступного скликання, що може відбутись виключно після скасування воєнного стану указом Президента. Якщо цього алгоритму не буде дотримано, кожне рішення новообраного скликання ВР може бути визнане нікчемним, оскільки нардепи, які за нього голосуватимуть, були обрані всупереч Конституції, норми якої є нормами прямої дії. 

Про можливі наслідки подібного не варто й говорити, оскільки саме Парламент є центральною інституцією в державному механізмі, а не Офіс Президента, як це могло здаватись впродовж минулих 4-х років, і навіть не сам Президент. Навіть під час війни.

Зі скасуванням воєнного стану теж не все просто. Відповідний указ Президент може видати самостійно, для цього не потрібне погодження з боку ВР. Але норми частини 2 статті 7 Закону «Про правовий режим воєнного стану» передбачають, що воєнний стан може бути скасовано на всій території України або окремих її місцевостях до закінчення строку, на який його було введено за умови усунення загрози нападу чи небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності. Ймовірність настання такої умови найближчим часом є нульовою.

Щоправда, ця перешкода є суто теоретичною, оскільки, якщо указ Президента про скасування воєнного стану буде виданий, то він стане обов’язковим до виконання щонайменше доти, доки його не скасує суд, чого навряд слід очікувати в найближчій перспективі (чи взагалі будь-коли, оскільки це вибиває наріжний камінь з усієї конструкції законності органів влади в Україні, обраних в результаті видання цього указу). Оскільки президенту Зеленському далеко не вперше видавати укази, які є формально незаконними (декілька з них уже скасовано судом), ймовірність такого варіанту розвитку подій є ненульовою.

Тож, враховуючи описаний розподіл повноважень і те, що суб’єктність нардепів монобільшості з самого початку роботи IX скликання Верховної Ради зведена до натискання кнопки, на яку вкажуть з Офісу Президента, єдиною людиною, виборчі наміри якої мають значення, є Володимир Олександрович Зеленський.

Недавній матеріал видання The Economist зачепив тему падіння рейтингу президента (що означає й падіння рейтингу будь-якої асоційованої з ним партії)  – до ~32% у листопаді. Це падіння є наслідком того, що всі проблеми, які призвели до падіння рейтингу Зеленського у грудні 2021 – січні 2022 року, з початком Великої війни лише поглибились, а після ряду корупційних скандалів суспільство схиляється до думки, що влада і є причиною цих проблем, а не тими, хто працює над їхнім розв’язанням.

Це падіння також є продовженням сталого тренду, який поновився після того, як з початком повномасштабного вторгнення українці ще раз довірили Володимиру Зеленському роль лідера та свою підтримку, що сягала 80-90% впродовж повномасштабної війни. І хоч рейтинг довіри не є еквівалентним політичному рейтингу та результату на виборах, динаміка його падіння пояснює наміри провести вибори, доки ще є на що опиратись. Цей фактор може пояснити й нелогічні публічні дії з боку влади на адресу головнокомандувача ЗСУ, довіра суспільства до якого перевищує довіру до президента більше, ніж удвічі, за даними The Economist.

Сам же Володимир Зеленський в інтерв’ю британському таблоїду The Sun нагадав, що він є Верховним головнокомандувачем та ієрархічно вищим за головкома Залужного, додавши, що «військовий не має займатись політикою, інакше на війні він діятиме як політик, а не як військовий», а щодо військових у політиці загалом, то на думку президента, рішення брати участь в політичній діяльності на виборах 2014 року нібито «знищило репутацію» тих військових, які це рішення для себе ухвалили.

Не можна не згадати й безглузді ескапади Мар’яни Безуглої, які заглушили аналогічну критику з боку Давида Арахамії і загалом мало стосуються безпосередньої сфери діяльності головнокомандувача ЗСУ, однак тиражуються саме з метою завдання удару по довірі до Залужного особисто, навіть попри те, що сам він не дав навіть натяку на політичні плани.

Втім, якщо згадати попередні плани влади, які полягали у спробах домовитись з Росією шляхом односторонніх поступок з боку України, а найбільш гострі питання відкласти «до нових віників», та чим ці наміри закінчились, залишиться лише сподіватись, що цього разу за турботами про власне майбутнє, влада не втратить час на підготовку до ще одного масштабного наступу Росії, яка не відмовилась від наміру добити українську державу.