Ворогам – закон, друзям – закордон: як втеча “слуги” Дмитрука демонструє кризу держави
Попри заборону на виїзд за кордон, яка триває з лютого 2022 року, палкий захисник УПЦ Московського патріархату та нардеп від “Слуги народу” Артем Дмитрук, якого підозрюють у побитті військовослужбовця, таки зміг покинути Україну. На відміну від багатьох інших нардепів, яких ні в чому не підозрювали і які не відзначились підтримкою церкви держави-агресора.
Дмитрук виїхав за кордон нібито 24 серпня, про що 25 серпня повідомила “Українська правда”. А вже за годину після публікації Офіс генпрокурора заявив про вручення Дмитруку підозри у скоєнні двох злочинів – за ч. 2 ст. 345 КК України – умисне заподіяння групою осіб працівникові правоохоронного органу легких тілесних ушкоджень та ч. 1 ст. 262 КК України – замах на викрадення вогнепальної зброї групою осіб, а також за ч. 1 ст. 122 КК України – умисне заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження та ч. 1 ст. 296 КК України – грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю.
Обидва злочини, у скоєнні яких підозрюють Дмитрука, відбулись ще в січні 2022 та в жовтні 2023 років. Втім, доки про втечу Дмитрука за кордон не повідомили журналісти, Офіс генерального прокурора не поспішав з притягненням колишнього “слуги” до відповідальності, хоча обидві події були чудово зафіксовані. Також поза увагою правоохоронців залишилась активна антиукраїнська діяльність Дмитрука – як підтримка УПЦ МП та її служителів (зокрема й підозрюваних у роботі на РФ), співпраця з підозрюваними у роботі на Росію, так і заяви про руйнування пам’ятників та “знущання” українських військових над мешканцями Курської області РФ.
Весь цей “букет” жодним чином не заважав Дмитруку чудово себе почувати в Україні та користуватись всіма можливостями статусу народного депутата України, навіть після виключення його з фракції “Слуги народу” у 2021 році. Водночас ряд народних депутатів, які не підлягають мобілізації згідно з нормами п. 17 ч. 1 ст. 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”, стикались з обмеженнями на виїзд за кордон, навіть у тих випадках, коли йшлося про виконання їхніх прямих обов’язків як членів парламенту та представників виборців.
Наприклад, за словами нардепа від “Голосу” Ярослава Железняка, кожне закордонне відрядження, підписане спікером Верховної Ради, мусить бути затверджене Офісом президента (за відсутності будь-яких правових підстав для цього). Зокрема, самому Железняку заблокували робоче відрядження до Вашингтона через підтримку версії закону про Бюро економічної безпеки, яка не влаштовувала Офіс президента.
Приклад Петра Порошенка, якому систематично блокують закордонні відрядження, в цьому контексті можна уже вважати класичним.
В той самий час нардеп від “забороненої” ОПЗЖ Віталій Борт попри дозвіл на 3-денну відпустку, двічі подорожував закордоном впродовж місяця, зокрема мав зустріч з соратником проросійського прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана, якому заборонили в’їзд в Україну через агітацію на місцевих виборах 2020 року, що заборонено українським законодавством. Офіс генпрокурора вже рік “розслідує” цю справу, однак до якихось результатів так і не дійшло.
Власне, не потрібно навіть бути народним депутатом, щоб ваша підтримка проросійських сил не створювала вам якихось проблем. Наприклад, в ці дні кілька тисяч паломників прийшли до Почаївської Лаври на Тернопільщині (яка досі контролюється УПЦ МП), попри те, що у зв’язку з запровадженням воєнного стану можуть бути заборонені масові зібрання і Тернопільська ОВА ще у 2023 році заборонила паломництва. Однак парафіян УПЦ МП не зупинило ні українське законодавство, ні українська влада, ні українські правоохоронці, які чомусь не квапляться реалізовувати ексклюзивне право держави на примус, що є однією зі складових державного суверенітету.
Проте, коли Фонд Порошенка вирішив розмістити борди з гаслом “Армія. Мова. Віра” до Дня Незалежності, то їх дуже оперативно зірвали в той самий день. На третьому році повномасштабної війни з Росією ситуація, в якій в Україні парафіяни та прихильники російської церкви користуються цілковитою недоторканністю, а гасло про українську армію, мову та віру є забороненим, виглядає трохи дивною, чи не так?
Дивною виглядає й ситуація, в якій прикордонники регулярно звітують про впійманих на кордоні чоловіків, але водночас майже мільйон чоловіків мобілізаційного віку (22% від 4,3 млн переселенців з України) отримали статус тимчасового захисту в ЄС з початку повномасштабної війни та закриття кордонів. Як ці люди потрапили в Європу залишається секретом Полішинеля, з огляду на кількість корупційних схем та скандалів з системою “Шлях”. Власне, таким же секретом, як і виїзд проросійського депутата за кордон за добу до повідомлення про підозру у злочині, скоєному рік тому.
Безумовно, публічна позиція української влади є абсолютно чіткою в частині протистояння Росії. Однак різниця між державним управлінням та медіаменеджментом полягає в тому, що перше здійснюється постійно, однаково щодо всіх учасників і у всіх сферах, де присутня держава, а не лише там, де це вирішує робити менеджер і так, як він вирішує. І в частині протистояння Росії публічні заяви та законодавчі рішення не можуть компенсувати практичних кейсів, в яких публічний проросійський політик уникає відповідальності за порушення тих правил поведінки, які встановила і охороняє держава. Як і не можуть жодні заяви та гасла компенсувати очевидну корумпованість тієї частини держави, яка відповідає за дотримання встановленого державою правила про заборону виїзду за кордон під час війни.
Так само держава не може боротись проти впливу Росії на фронті і на законодавчому рівні, однак даючи проросійським силам можливість комфортно існувати на рівні місцевому чи побутовому. Особливо у тих випадках, коли йдеться про людей, політична кар’єра яких стала можливою виключно завдяки президенту і його популярності. Це, щонайменше, кидає тінь на самого президента. Особливо після того, як ці люди публічно підтримували в конфлікті з НАБУ заступника голови Офісу президента Олега Татарова, функціонера режиму Януковича.
Джерело: телеграм-канал Артема Дмитрука
Рівність перед законом є фундаментальною ознакою правової держави. Коли цей принцип порушується, причому демонстративно та з боку представників самої держави, тоді державі загрожує втрата ключової риси суверенітету – монопольного права на примус як засобу реалізації загального прагнення до справедливості. Адже якщо монопольне право на примус не має наслідком встановлення та дотримання справедливості – монопольність такого права буде оспорена силами, достатньо рішучими, щоб встановити своє бачення справедливості. А втрата монопольного права держави на примус веде до хаосу, який протилежний за своєю суттю державі як втіленню впорядкованості суспільних відносин через чіткі та загальнообов’язкові правила поведінки (норми права).
Прагнучи вижити та зберегти себе у війні з таким противником як Росія, українське суспільство погодилось переглянути попередній неформальний “договір” з владою в бік з надання владі більшого обсягу повноважень (хоча з 20 лютого 2014 і до 24 лютого 2022 року вдавалось обходитись без таких заходів) та значних обмежень прав і свобод, порівняно з умовами мирного часу. Однак, використання тих можливостей, які влада отримала завдяки початку Росією повномасштабного вторгнення в Україну, для боротьби з опозицією (навіть за формальної відсутності політичного процесу та навіть перспективи виборів) при одночасному закриванні очей на публічну діяльність проросійських сил і нечувану корупцію в ключових сферах присутності держави, навряд наблизить Україну до перемоги.
Можливо, ми отримаємо майбутнє, в якому Росія таки програє війну, але держава, яка переможе, буде не Україною. Ця держава може мати назву та усі зовнішні атрибути України, але за своїм фактичним устроєм буде значно ближчою до Росії, ніж будь-коли раніше була Україна.
Тому що нинішня історія з нардепом від “Слуги народу” Дмитруком свідчить про одне – через 10 років російсько-української війни і на третьому році повномасштабної її фази, українська влада чітко продемонструвала – в Україні вигідніше мати проросійські, ніж опозиційні погляди.