Володимир Зеленський незаконно змінив уряд і це підриває правову легітимність його президентства

Перестановка міністрів місцями – адже нових людей в уряді не з’явилось, майже в усіх спостерігачів викликала більше запитань, ніж дала відповідей. Передусім – навіщо це було робити, якщо фактично жодного оновлення не відбулось? Дехто припускає, що посадою прем’єра Володимир Зеленський “подякував” Юлії Свириденко за допомогу з накладенням санкцій на Петра Порошенка. Дехто – що керівник ОП Андрій Єрмак посилив свій вплив на ключові позиції в державі. Дехто – що владі просто потрібно було показати хоч удаване “оновлення облич” на тлі захмарної корупції та неефективного управління під час повномасштабної війни. Втім, є й ті, хто не запитує зайвого, вже за звичкою пояснюючи дії влади тим, що в країні війна і критика недоречна.

Незалежно від того, яка(чи які)  з перелічених позицій здається найбільш адекватним поясненням подій, найголовнішим в історії зі зміною кабінетів в уряді є пряме та грубе порушення закону “Про Кабінет Міністрів України” та закону “Про правовий режим воєнного стану”. Порушення настільки глобальне, що воно руйнує правову опору легітимності перебування Володимира Зеленського на посаді президента понад визначений Конституцією строк. Однак, давайте послідовно.

Згідно зі статтею 13 закону “Про Кабінет Міністрів України”, відставка Кабміну настає внаслідок прийняття Верховною Радою резолюції недовіри уряду, відставки або смерті Прем’єр-міністра. Оскільки Денис Шмигаль живий і здоровий, а Верховна Рада не ухвалювала жодних резолюцій щодо недовіри його уряду, то як причину відставки Кабміну маємо саме заяву експрем’єра Шмигаля про власну відставку. Згідно зі статтею 15 того ж закону, відставка прем’єра тягне за собою відставку всього уряду. 

Проте, є нюанс – оскільки в Україні триває воєнний стан, то норми профільного закону вносять свої корективи у ряд інших процесів в державі, зокрема порядок та режим роботи органів державної влади. Зокрема, згідно зі статтею 10 закону “Про правовий режим воєнного стану”, у період дії воєнного стану не можуть бути припинені повноваження Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України…і ще цілого ряду органів та служб.

Тут, звісно, можна погратись у софістику, зауваживши, що саме припинення повноважень прем’єра профільний закон передбачає лише у випадку його смерті, а в інших випадках йдеться про відставку прем’єра та уряду (тобто не про “припинення”). Однак, по-перше, навіть у випадку “припинення повноважень внаслідок смерті” прем’єра, закон про Кабмін все одно передбачає “відставку” всього уряду, а не “припинення” повноважень уряду. По-друге – це однаково не усуває проблему з статтею 10 закону про воєнний стан, адже навіть з таким управлінським стилем, який сформувався в Україні останніми роками, видати мертвого прем’єра за живого – було б доволі проблематично.

Відтак, можна без сумнівів стверджувати, що відставка Дениса Шмигаля з посади Прем’єр-міністра України та, внаслідок цього, всього уряду – була здійснена з порушенням норм статті 10 Закону України “Про правовий режим воєнного стану”. Це дає підстави у майбутньому визнати будь-яке рішення прем’єра Юлії Свириденко нікчемним, оскільки свою посаду вона обійняла внаслідок грубого порушення закону. Власне, навіть не одного, адже кандидатуру прем’єрки Верховній Раді запропонував президент, а не президенту – коаліція фракцій Верховної Ради, як це передбачено статтею 8 профільного закону і статтею 114 Конституції України (до проблем з коаліцією депутатських фракцій ми ще повернемось).

Проте, це лише вершина айсберга. Окрім уряду, стаття 10 закону про воєнний стан гарантує збереження повноважень ще й Верховній Раді та президенту. І якщо нардепам ця гарантія фактично ні до чого, тому що в них є значно надійніша – закріплена у статті 83 Конституції України, яка передбачає, що у разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України під час дії воєнного чи надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стану. Тобто мало розпустити ВР, потрібно ще й нову обрати та провести перше засідання, щоб повноваження попередньої (поточної) були припинені.

А от у президента таких гарантій немає – Конституція не вважає президента настільки ж необхідним для безперервного функціонування державної влади, як Верховну Раду. Ба більше, Конституція має навіть механізм заміщення президента головою ВР, якщо той не може виконувати свої обов’язки (як це відбулось з Віктором Януковичем). Відтак – якщо можна проігнорувати норми закону у випадку з урядом, що заважає зробити те саме у випадку з президентом? Наприклад, якщо той втратить підтримку суспільства і стане для більшості у Верховній Раді не електоральним локомотивом, а токсичним активом.

Другим відкриттям (втім, це й раніше був секрет Полішинеля), стало те, що “Слуга народу” не є “монобільшістю”, без ексОПЗЖ не може ухвалити жодного рішення, яке потребує хоча б простої більшості (226 голосів). Фактично у Верховній Раді немає коаліції – що стало для Володимира Зеленського формальною підставою розпустити Верховну Раду VIII скликання у 2019 році та провести у нове скликання власну фракцію, яка за 6 років зруйнувала Верховну Раду як інституцію, перетворивши її на департамент Офісу Президента.

Як бачимо з даних системи “Рада”, за призначення Юлії Свириденко на посаду прем’єр-міністра проголосував всього 201 нардеп від “Слуги народу” (ще 30 “слуг” не голосували або прогуляли ключове засідання). Тому призначенням нова прем’єрка завдячує групі (не фракції, це важливо) “Платформа за життя і мир” (це перейменована ОПЗЖ), групам “Довіра”, “За майбутнє”, “Відновлення України” та кільком позафракційним нардепам. А от з депутатських фракцій – “Європейська солідарність”, “Батьківщина” та “Голос” за нову прем’єрку проголосувала лише одна нардепка від останньої, чого було б замало навіть для пропозиції її на цю посаду, не те що призначення.

Чому це важливо – згідно зі статтею 8 Закону України “Про Кабінет Міністрів України” та статтею 114 Конституції України, подання про призначення Верховною Радою на посаду Прем’єр-міністра Президент вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій(!) у Верховній Раді України, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Отже, яким мав би бути законний шлях зміни уряду та призначення нового прем’єр-міністра:

1. Верховна Рада вносить зміни до статті 10 Закону України “Про правовий режим воєнного стану”, прибираючи норму про неможливість припинення повноважень уряду під час дії воєнного стану (що доволі логічно, хоча б на той випадок, якщо частина міністрів втече з країни – доволі популярний сценарій для багатьох представників поточної влади, погодьтесь);
2. Після набуття цими змінами чинності, прем’єр Шмигаль подає у відставку, яку приймає Верховна Рада;
3. Коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради (226 осіб) пропонує президенту кандидатуру нового прем’єра, яку той вносить на розгляд ВР (у президента тут суто церемоніальна роль, що логічно, адже уряд звітує перед парламентом, а не президентом), разом з кандидатурами міністрів оборони і закордонних справ (конституційна квота президента відповідно до його ролі в державі);
4. Верховна Рада голосує за кандидатуру прем’єра та міністрів (уже за його поданням, крім двох згаданих вище).

Власне, з цього алгоритму можна зрозуміти, чому Юлію Свириденко призначили всупереч закону – складно уявити як те, що президентські “слуги” увійдуть до коаліції з націонал-демократичними силами (з проросійськими ексОПЗЖ їм це вдалось без жодних проблем), так і те, що Володимир Зеленський взагалі допускає, що на ключові посади в державі когось можна призначити без його “благословення” (що ми бачимо у випадку з незаконно відмовою призначити на посаду переможця конкурсу на голову БЕБ). Але навіть якби пропозицію з пункту 3 вносила лише “монобільшість слуг”, це все одно було б бодай відносно законно (принаймні стаття 114 Конституції такий варіант допускає, хоча норми статті 8 закону про КМУ це не відміняє), на відміну від того, що відбулось фактично.

Замість підсумку, цікава деталь – балотуючись у 2019 році, ані Володимир Зеленський, ані партія “Слуга народу” не включили у передвиборчі програми пунктів про законність як єдино можливу рамку дій у владі. У їхніх програмах було багато чого, від “України мрії” до соціальних обіцянок, більшість з яких не те що порушені – вони були просто знехтувані ще до початку повномасштабного вторгнення РФ. Але в частині відсутності законності у своїх діях, і президент, і його фракція є надзвичайно послідовними.