“Влада простих рішень” – чому поточні рішення щодо мобілізації лише поглиблюють проблему

Майже минули два місяці після набрання чинності змінами до законодавства про мобілізацію, які мали на меті виправити катастрофічну ситуацію, що сформувалась в Україні через два роки повномасштабної війни. Відтак, можна проаналізувати дії влади для виправлення катастрофічної ситуації з мобілізацією та їхні наслідки.

Посилення мобілізації у 2024 році, хоч і принесло певні результати (про це зазначив нардеп Роман Костенко, зауваживши, що за умови збереження темпів мобілізації, у жовтні 2024 року можна буде почати розглядати питання демобілізації), все ж залишається  “латанням дірок”, а не повноцінною заміною сотень тисяч виснажених військовослужбовців на якісно підготовлену заміну. 

Крім того, слова “якщо темп мобілізації збережеться”, свідчать про зворотний бік питання – чим ефективніше ТЦК мобілізують людей там, де до них простіше дотягнутись (на вулицях, на виробництві, у комунальних службах тощо), тим більше скорочується цей доступний мобілізаційний ресурс і тим більше зростає як суспільна напруга, так і криза на ринку праці і в економіці загалом, що загрожує втратою змоги фінансувати армію в майбутньому.

При цьому, Міноборони переможно відзвітувало про те, що за півтора місяця кампанії з оновлення даних, їх оновило близько 2,4 мільйона людей (серед яких і чинні військовослужбовці, і заброньовані, і військовозобов’язані жінки, мобілізація для яких є добровільною). Водночас, за підрахунками журналістів, в Україні налічується близько 5 мільйонів військовозобов’язаних чоловіків, які підлягають мобілізації, тобто щонайменше вдвічі більше, ніж охопила кампанія Міноборони. Якщо ж врахувати тих військовозобов’язаних, дані яких і без оновлення були наявні в ТЦК, відсоток успішності буде ще нижчим.

Однією з причин, які спонукають військовозобов’язаних відкладати оновлення даних можна вважати й те, що розрекламований додаток Резерв+ навіть через півтора місяця після запуску кампанії все ще не здатен виконати своє основне призначення – дати змогу оновити військово-облікові дані без багатогодинного стояння в чергах у ТЦК. Окрім того, що далеко не кожен може собі дозволити полишити роботу заради кількох днів стояння у черзі на оновлення даних, дуже часто похід в ТЦК закінчується поїздкою в навчальний центр “в чому прийшов”, попри усі запевнення влади у тому, що “оновлення даних не означає невідкладну мобілізацію”.

Така ситуація стала своєрідною квінтесенцією підходу “процес заради процесу”, суть якого полягає в “лікуванні” симптомів та гасінні локальних пожеж замість розв’язання реальної проблеми, оскільки останнє вимагає не лише непопулярних рішень, а й наявності відповідних знань та компетенцій і вміння прогнозувати наслідки своїх дій хоча б на рівні “якщо сьогодні на вечерю заріжемо корову, то завтра не буде молока”. 

Останнім (хронологічно, але точно не остаточним) подібним прикладом стала недавня “реформа” аспірантури. Спосіб уникнення мобілізації шляхом здобуття вищої освіти існував з 2022 року. Але попри те, що в МОН було два роки на те, щоб прочитати коротенький закон “Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію”, запропонувати уряду та ВР необхідні зміни і уточнити власні нормативні документи, команда міністерства на чолі з міністром не змогли запропонувати нічого кращого, ніж змінити правила прийому на аспірантуру вже під час вступної кампанії. Як наслідок, частина вступників (серед яких далеко не лише військовозобов’язані чоловіки) дізнались про зміни, вийшовши з екзаменаційних авдиторій.

При цьому, самі зміни для вступу на аспірантуру створюють ще більше поле для корупції, ніж було раніше. Адже збереження відстрочки від мобілізації лише за тими вступниками, які зможуть поступити на денну форму навчання (яка доступна лише на “бюджетних” місцях) матиме наслідком ситуації, в яких дійсно фахові вступники можуть втратити шанс почати наукову кар’єру через тих, хто знайде корупційний шлях на бюджетне місце, керуючись бажанням за всяку ціну уникнути мобілізації. По-друге – сама по собі виключно денна форма навчання змусить багатьох потенційних науковців обирати між наукою та роботою, яка дозволяє підтримувати бодай базовий рівень життя. Тоді як розмір стипендії аспіранта надзвичайно далекий від тієї суми, яка дозволяє дорослій людині забезпечити бодай себе, не кажучи вже про сім’ю та дітей.

Проте найбільш яскравим прикладом подібних “простих рішень” є практика “мобілізаційного полювання”, яку влада то заперечувала, то називала “російським ІПСО”, але врешті-решт “благословила”, заявивши, що “ТЦК просто роблять свою роботу”. Це теж створить додатковий вектор соціальної напруженості, адже вже зараз будівельні компанії змушені наймати іноземців з країн з низьким доходом через нестачу працівників в Україні, викликану тим, що мобілізаційна активність в ТЦК поширюється на тих, до кого найпростіше “дотягнутися”.

Ця тенденція теж створить додатковий вектор соціальної напруженості, адже вже зараз будівельні компанії змушені наймати іноземців з країн з низьким доходом через нестачу працівників в Україні. Нескладно спрогнозувати, що велика кількість українців і після війни та демобілізації не зможуть знайти роботу внаслідок того, що ринок буде уже заповнений, а роботодавці цілком очікувано віддаватимуть перевагу тим низькокваліфікованим працівникам, які коштують дешевше і менш соціально та юридично захищені.

Наступним наслідком “простого рішення” зосередитись на простій чисельності мобілізованих, а не на якісних та системних підходах щодо залучення громадян до війська шляхом ліквідації найбільш поширених “червоних прапорців” (невизначений строк служби, відсутність соціальних, медичних та фінансових гарантій, відсутність “низхідного” зворотного зв’язку в армії та належної підготовки) стане ситуація, в якій заміну чинним військовослужбовцям знайти ще може й вдасться (питання боєздатності цієї заміни поки що не торкатимемось), але знайти “заміну цій заміні” буде вже неможливо. 

Відтак, за рік-два після демобілізації (якщо вона все ж буде) перед владою може постати складний вибір – повертати на війну тих, хто воював з 2022-2023 року, оголосити про загальну мобілізацію жінок (і, як наслідок, заборонити їм виїзд з України), чи вдатися до вкрай радикальних і репресивних заходів, значно жорсткіших за ті, які були вжиті досі. Наслідки будь-якого з цих рішень (як і наслідки відмови від будь-якого рішення) уявити нескладно.

Паралельно з внутрішніми проблемами мобілізації, розгортається і проблема зовнішня. Останнім часом ряд світових ЗМІ (The Economist, The Guardian, The New York Times) з багатомільйонними авдиторіями опублікували матеріали про військовозобов’язаних чоловіків, які вирішили виїхати з України в той чи інший спосіб. І якщо емоційну частину цих історій можна нівелювати доводами про те, що сотні тисяч українських чоловіків в армії теж мають право на життя, свободу пересування і так далі, то згадки про корупцію, яка супроводжує більшість подібних випадків та процес мобілізації загалом, уже прямо впливають на сприйняття України та наші шанси на отримання міжнародної допомоги. 

Наприклад, один з тих, хто хотів виїхати з України незаконно, не зміг перетнути кордон і був відправлений до ТЦК, де за хабар уникнув мобілізації і повернувся додому. Не бракує і розповідей про те, що шанси бути поміченим чи вдало уникнути уваги прикордонників теж мають грошовий еквівалент. І хоч влада тримає в секреті кількість тих, хто вдало зміг повернути український кордон і не повернутись, ця інформація є цілком відкритою в тих країнах, до яких прямують втікачі. Наприклад, Радіо Свобода з’ясували, що лише до Румунії з лютого 2022 року змогли нелегально потрапити 12 700 українських чоловіків, що приблизно дорівнює чисельності 3-4 бригад. А якщо поглянути на політичну мапу Європи, то з’ясується, що крім Румунії Україна межує ще з Молдовою, Угорщиною, Словаччиною і Польщею. Загалом же в ЄС перебуває понад 812 000 чоловіків у віці від 18 до 64 років.

Також варто врахувати й те, що далеко не всі з тих, хто виїхав з України і не збирається повертатись, зробили це вплав через Тису, чи пройшли звіриними стежками в Карпатах. Серед них і ті, хто перетнув кордон через пункти пропуску цілком легально, з дозволом від влади. Яким би не був спосіб виїзду, він призводить до одного результату – європейські виборці бачать чим далі, тим більше кількість українських чоловіків у своїх країнах, а не на передовій у їхній власній, надто під час значних суспільних подій, на кшталт чемпіонату Європи з футболу. 

Додайте до цього фінансовий тягар економічної та військової підтримки України, підтримання санкцій проти Росії та періодичні обговорення ймовірності відправки військ в Україну і причини різкого зростання популярності радикальних політсил з ізоляціоністськими або навіть і проросійськими гаслами стануть значно очевиднішими. Як і наслідки подібних настроїв для спроможності України захищатись та існувати.