Вік згоди та протидія сексуальному грумінгу – чого суспільство вимагає від нових кодексів

Бурхлива реакція на проєкт нового Цивільного кодексу України, запропонованого групою нардепів під проводом спікера Руслана Стефанчука, виникла передусім через ідею знизити шлюбний вік до 14 років для виняткових обставин (вагітність та народження дитини). Втім, суспільством це “нововведення” було сприйняте як спроба легалізації педофілії.

Попри те, що від самої ідеї зі зниженням шлюбного віку в Цивільному кодексі вже поспішили відхреститись (поки що на словах) навіть її ініціатори, проблема нікуди не зникла, тому що навіть у суто юридичному вимірі вона не обмежується однією нормою в проєкті нового ЦК. Ба більше – якщо розглядати право і законодавство як формалізоване вираження суспільного світогляду та належних взаємовідносин, то слід визнати, що українське законодавство в цій частині дійсно потребує перегляду. 

Проте, процес оновлення очевидно розходиться як з практичними потребами (заміна ключових кодексів повністю, замість подальшого вдосконалення існуючих), так і з суспільним запитом.

Яскраво ілюструє це проєкт нового Кримінального кодексу України, який розробляється на підставі указу Володимира Зеленського № 584/2019. В цьому проєкті вік згоди на вступ у сексуальні стосунки встановлюється на рівні 16 років (що загалом відповідає і нормам чинного ККУ). Якщо врахувати, що цей же документ визначає людей у віці від 14 до 18 років як неповнолітніх – то фактично проєкт нового Кримінального кодексу дозволяє секс з неповнолітніми.

При цьому, в двох проєктах нових кодексів виникає колізія – Цивільний дозволяє укладення шлюбу з 14 років у випадку вагітності та народження дитини, а Кримінальний однозначно визначає, що сама підстава для розгляду такого клопотання (вагітність та народження дитини) є кримінально-караним діянням.

Власне, чинний Кримінальний кодекс містить схожу норму – статті 155-156-1 передбачають відповідальність за вчинення дій сексуального характеру, розбещення або домагання до осіб, які не досягли 16-річного віку. При цьому, у всіх інших випадках, правовий статус особи у 16, 17, чи 15 років нічим не відрізняється, всі вони вважаються неповнолітніми і такими, що не набули повної цивільної дієздатності.

Ще одним прикладом, на який варто звернути увагу, обговорюючи ідею зниження шлюбного віку є норма і чинного, і проєкту нового Сімейного кодексу України, яка дозволяє одруження з усиновленою дитиною у разі скасування усиновлення. У психології існує поняття грумінгу – поведінки дорослої (або принаймні старшої за віком) людини щодо дитини, спрямованої на формування психологічного зв’язку і створення умов для подальшого безперешкодного сексуального насильства, неусвідомленого для жертви.

Відтак, комбінацію правових механізмів, які дозволяють вступати у шлюб до настання повноліття, розмивають відповідальність за сексуальні відносини з неповнолітніми і дають можливість законно опікуватися неповнолітніми з подальшим переходом від батьківських до шлюбних відносин – дійсно можна трактувати як потенційну лазівку для легалізації статевих зв’язків з неповнолітніми.

Однак, річ у тім, що це прогалина не лише нових кодексів, а й чинних. Яка існує вже не один рік, і навіть не один десяток. У чому проблема з новими кодексами – вони мали б враховувати зміну суспільного консенсусу щодо нормалізації подібної поведінки і усувати такі законодавчі прогалини. Проте, жоден з проєктів нових кодексів цього не робить, а в ряді випадків – погіршує ситуацію.

І якщо ми розглядаємо процес оновлення правових норм як реакцію на зміну суспільних відносин (до цього апелюють і автори проєктів нових кодексів), то які зміни слід впровадити?

Вочевидь пряме збільшення “віку згоди” до 18 років не є оптимальною стратегією, оскільки в такому випадку доведеться притягувати до кримінальної відповідальності підлітків за те, що вони поводяться як підлітки. Тому варто розглянути запровадження диференційованого підходу – якщо ми загалом виділяємо три категорії осіб за віком (малолітні – до 14, неповнолітні – 14-18 та повнолітні – з 18), то й “вік згоди” можна розглядати за аналогічним принципом. 

Тобто, сексуальні стосунки (без ознак психічного, економічного чи фізичного примусу) між людьми 16 і 17 років не є кримінально караними, а між людьми у віці 17 і 21 року – вже є підставою для притягнення до відповідальності повнолітньої особи. 

Аналогічно і для умовних 13 та 16 років – це дві різні вікові категорії, відповідно у такому випадку старша за віком особа несе відповідальність за дії щодо молодшої. Обсяг відповідальності для цих двох ситуацій також може бути різним, що відповідатиме загальній концепції – чим старша особа, тим більший обсяг відповідальності вона несе у разі скоєння злочину стосовно молодшої.

Такий підхід фактично розширює вже згадану концепцію чинного ККУ щодо “несуттєвості” згоди за наявності ключової обставини – наприклад, частина 4 статті 153 ККУ передбачає, що у разі вчинення будь-яких насильницьких дій сексуального характеру, не пов’язаних із проникненням в тіло, наявність згоди особи, яка не досягла 14 років, не розглядається – в такому випадку ключовим фактором для кваліфікації злочину є сам вік особи, навіть якщо вона погоджувалась на такі дії щодо неї.

Другим кроком для усунення розглянутої лазівки є очевидне скасування норми СКУ про можливість укладення шлюбу між усиновленим та усиновлювачем у разі скасування усиновлювача. Чинний Сімейний кодекс вже передбачає безальтернативну заборону на укладення шлюбу між родичами прямої лінії споріднення та повно- чи неповнорідними братами і сестрами. 

Навіть ігноруючи згадані ризики для дитини внаслідок можливого грумінгу з боку усиновителя, слід пам’ятати, що ідея усиновлення полягає у формуванні саме батьківських взаємин між усиновленою дитиною та усиновлювачем, а не лише поліпшення соціального та матеріального стану дитини, позбавленої батьківського піклування. Відтак можливість трансформації батьківських взаємин у шлюбно-сімейні суперечить самій цій ідеї так само, як і можливість шлюбу між біологічними донькою і батьком. Те саме стосується інституту опіки, для якого характерні аналогічні ризики. 

У розрізі оновлення Кримінального кодексу, варто розглянути й криміналізацію сексуального грумінгу, оскільки найважливішим завданням у цьому випадку є не покарати злочинця за те, що уже скоєне і не може бути виправлене – а не допустити скоєння злочину щодо вразливої особи. Такий підхід має свої ризики, пов’язані з імовірністю безпідставного притягнення до відповідальності через складність окреслення меж, на яких починається грумінг. Однак, ці ризики не є непереборною перешкодою, особливо за умови залучення фахівців не лише у сфері права, а й психології поведінки злочинця і жертви.