Трамп хоче віддати Росії Крим. Чому це неможливо і не закінчить війну
Дональд Трамп вкотре звинуватив Володимира Зеленського у неконструктивній поведінці у питанні перемовин з Росією, ініційованих самим Трампом всупереч позиції України та союзників. За словами президента США, проблема у тому, що Володимир Зеленський “хизується” тим, що Україна ніколи не визнає Крим російським, хоча “Крим навіть не є предметом дискусії”. Ця дивна, на перший погляд, заява вкотре демонструє, що той віртуальний світ, у якому воліє перебувати Дональд Трамп, отримав ще одну тріщину навіть не від зіткнення, а просто від наближення до реальності.
Заява Трампа є дивною, враховуючи, що за кілька днів до слів “Україна не боролась за Крим ці 11 років” він говорив протилежне – “маленька держава не повинна вступати у конфлікт з великою” водночас. Але Трамп нещодавно успішно пройшов тест когнітивних здібностей, тому очевидно, що божевільним є не Трамп, а всі інші.
Можливо саме тому пропозиції США щодо врегулювання російсько-української війни, які відомі нам здебільшого з витоків у медіа, створюють значно більше запитань, ніж можуть дати відповідей. З одного боку, дійсно, щодо Криму йдеться про визнання його “де-юре” російським лише з боку США, а не України. Такий варіант жодним чином не влаштовує Росію, адже без формального визнання Криму російським саме з боку України, це питання залишатиметься нерозв’язаним.
Визнання чогось з боку США не має обов’язкової сили для решти країн, хіба може стати орієнтиром для власних рішень. Однак з огляду на політику Трампа, це радше спрацює в протилежному напрямку і поглибить конфлікт між США та європейськими союзниками, які відстоюють безальтернативність відновлення територіальної цілісності України. Фактично, США можуть знову опинитись в одній компанії з кількома африканськими країнами, які орієнтуються на Росію, як це вже кілька разів було на голосуваннях Генасамблеї ООН. Хоча навіть це не гарантовано, адже Китай, який має значний вплив в Африці, дуже обережний щодо подібних питань.
Після визнання незалежності Косова у 2008 році, близько 100 країн послідували цій позиції США. Коли у 2020 році США визнали належність території Західної Сахари Королівству Марокко, схожі рішення ухвалили лише кілька держав, тою чи іншою мірою (Іспанія, Франція та Ізраїль) і то, здебільшого з огляду на власні політичні міркування, ніж через США. Однак досі ані питання Косова, ані питання Західної Сахари не розв’язані повністю – перша не визнається самою Сербією, щодо другої зберігається конфлікт між Марокко та Фронтом Полісаріо (технічно, уряд у вигнанні).
Для США ця ситуація демонструє значне падіння впливу за якихось 12 років. Звісно, незалежності Косова передував геноцид в центрі Європи, а Західна Сахара була лише побічним питанням у процесі укладення “угод Авраама”, однак якщо позицію США більшість держав проігнорують і в питанні Криму, про світове лідерство можна забути.
Крім того, під час першої каденції Трампа Державний департамент оприлюднив Кримську декларацію, у якій Сполучені Штати підтвердили, що не визнають і не визнаватимуть у майбутньому анексії Криму Росією, звинуватили її у порушення фундаментальних принципів міжнародного права та закликали до відновлення територіальної цілісності України. Зміна політичної позиції у фундаментальному питанні для міжнародного права була б вкрай проблематичною, тим паче, що Кримська декларація 2018 року спирається на Декларацію Веллеса 1940 року, яка засуджувала окупацію СРСР країн Балтії (а та, своєю чергою, на доктрину Стімсона 1932 року).
Відмова від майже 100-річної традиції заради Путіна навряд чи буде добре сприйнята в американському суспільстві та політичних колах. Особливо в контексті зради народу, який продемонстрував неймовірний героїзм у боротьбі за свободу та “складну” історію взаємин Трампа з РФ, обтяжену рядом безпідставних поступок уже за другої каденції. Крім того, наступний президент США може скасувати це рішення Трампа, якщо воно буде ухвалене одноосібно (а голосів у Конгресі може не знайтись і тоді політична поразка США стане особистою поразкою Трампа).
Росії потрібно щоб саме Україна, а не США, визнала Крим російським, тому що це відкриє шлях і до визнання країнами Європи. Ймовірно, це мав бути наступний етап плану Трампа. Або плану Путіна, який і “продав” цю історію спеціальному посланцю Кремля в Білому домі Стіву Віткоффу. Але тут починаються справжні проблеми.
Варто розуміти, що не політична воля Володимира Зеленського зберігає Крим українським. Він може й не хотів би знову конфліктувати з Трампом. Зрештою, в березні 2022 року в Офісі президента розглядали варіант “відкласти” питання Криму на 15 років.
Проте, на відміну від Трампа у стосунках з Путіним, Зеленський усвідомлює, що не зможе дати президенту США те, чого той хоче. Адже змінити Конституцію України надзвичайно складно, а в частині порушення територіальної цілісності – неможливо, доки стаття 157 прямо це забороняє.
Навіть якщо буде знайдено механізм обходу цієї норми (і припинено воєнний стан, який теж стоїть на заваді), залишається цілий ряд інших перепон. Перш за все, законопроєкт про зміну Конституції може бути поданий або президентом, або ⅓ від конституційного складу ВР (150 нардепів). Вже сам по собі він є політичним самогубством для кожного, хто під ним підпишеться – а в перспективі й квитком за ґрати.
По-друге, такий законопроєкт потребує двох голосувань – спершу більшістю від конституційного складу ВР (226 голосів), яку фракція “Слуги народу” вже давно неспроможна зібрати самостійно, навіть у цілком звичайних випадках. Але законопроєкт про внесення змін до Конституції потребує ще й повторного схвалення вже ⅔ від конституційного складу ВР, а це 300 нардепів.
Питання навіть не в тому, щоб знайти таку кількість політичних самогубців в неформальній коаліції СН+ексОПЗЖ, а в тому, що без опозиційних фракцій їх знайти неможливо суто практично, адже реальна кількість нардепів на засіданнях значно менша, ніж їхня формальна кількість по списках фракцій та груп. А повірити в те, що опозиція з якихось причин піде руйнувати своє майбутнє заради того, щоб Зеленський нарешті сподобався Трампу – не зміг би навіть сам Трамп.
А є ще стаття 73 Конституції, яка встановлює, що питання про зміну території України вирішуються виключно всеукраїнським (тобто з урахуванням всіх окупованих територій) референдумом.
А ще потрібен висновок Конституційного Суду щодо відповідності такого законопроєкту статті 157 Конституції (яка забороняє зміни на шкоду територіальній цілісності), отже потрібно фактично 2 законопроєкти – про зміну статей 73 і 157 Конституції, а потім про зміну Розділу ІХ (Територіальний устрій).
Крім того, повторне голосування може відбутись лише на наступній черговій сесії ВР, тоді як парламент працює в режимі безперервної сесії, через російське вторгнення. Це означає, що голосувань має бути всього 4, адже потрібно, щоб перший набрав чинності, перш ніж переходити до другого, інакше його заблокує КСУ. Відтак, потрібні ще три чергові(!) сесії ВР, кожна з яких триває пів року. Тобто, на всі бюрократичні процеси потрібно часу, можливо, значно більше, ніж є в запасі у Трампа до того дня, коли внутрішні проблеми не залишать йому часу на божевільні ідеї у зовнішній політиці.
А якщо припустити, що ці процедури відбуватимуться після припинення вогню та скасування воєнного стану, то очевидно, що вони накладуться на вибори і кожен кандидат, кожен новий президент (якщо Зеленський програє вибори), кожен нардеп відмовиться виконувати те, на що (теоретично) погодився Зеленський в зовсім інших умовах. Трампу може бути й байдуже, але навіщо на це погоджуватись Росії? І що робити в такому випадку? Знову починати повномасштабне вторгнення в озброєну до зубів і дуже злу Україну?
Якщо ж припустити, що подібне рішення буде імплементовано не в конституційному порядку, а, наприклад, шляхом підписання якоїсь угоди між США, Україною та РФ, то ця угода не матиме жодних наслідків і навряд взагалі зможе бути ратифікована Верховною Радою. Путін, на відміну від Трампа, чудово це розуміє, тому в плану Трампа немає жодних шансів, навіть якщо Зеленський теж раптово збожеволіє і підпише все, що хоче Трамп.
З цього випливає погана новина для Володимира Зеленського – йому доведеться або піти у відставку (причин для цього рішення у нього немає жодних), або жити з періодичними нападками Трампа. Адже явного виходу з цієї ситуації немає. Для Трампа ця новина теж не дуже добра – навіть якщо Володимир Зеленський чомусь вирішить піти у відставку, то ситуація повториться з головою ВР, а потім наступником Зеленського.
Адже справа тут не в прізвищі, а в тому, що будь-який президент України має всього два шляхи – або “Армія, мова, віра (і територіальна цілісність)”, або Ростов. Власне, Зеленський намагався на початку своєї каденції знайти третій шлях, роблячи стосовно Петра Порошенка приблизно те, що зараз робить сам Трамп стосовно Зеленського, і, як і Трамп, шукати домовленостей з Путіним. 24 лютого 2022 року цим дивним політичним ідеям настав повний і безповоротний крах, після чого Володимир Зеленський мудро (і вимушено) пішов політичним курсом свого попередника.
Ситуацію Трампа ускладнює ще й те, що його думка має значення лише до тих пір, доки США надають Україні воєнну допомогу. Якщо вони припиняють це робити, остаточно змінюючи свій статус з союзника на посередника, то нападки Трампа варті уваги не більше, ніж чергові алкогольні пригоди Дмітрія Мєдвєдєва. Причому як для України, так і для Росії. Цікаво, чи розуміє “майстер угод” цей факт?
Власне, цілком можливо, що розуміє. І саме це є реальною причиною таких “мирних” пропозицій, які не влаштовую жодну сторону і нападок на Зеленського – Трамп бажає втекти з перемовин, які сам же й почав. І оскільки це була його ініціатива, то просто вийти з перемовин, як погрожує, Трампу складно. Особливо тоді, коли сам того не бажаючи, цими погрозами влучив у вразливе місце Путіна – тому важливий сам факт діалогу зі США, а не його результати. І щоб зберегти цей діалог, Путін вимушений йти на зустріч – то оголошувати Великоднє перемир’я, то всупереч своїм попереднім заявам, говорити про прямі перемовини з Україною.
Ця різниця в цілях і є причиною постійної фрустрації Трампа – попри те, що це було очевидним для всіх ще до початку будь-яких контактів з РФ. Путіну потрібно довести світу, саме західному світу, що з ним досі можна мати справи, але при цьому продовжувати війну на виснаження проти України.. А Трампу було потрібне тривале припинення вогню, щоб бодай якась перемога була до 100 днів президентства, за які він встиг поламати весь американський та світовий правопорядок.
Тому Трамп атакує українську владу, щоб звинуватити її в недоговороздатності, вийти з перемовин, припинити допомогу Україні та сподіватись, що Росія нас доб’є, Україна змушена буде капітулювати і надалі можна буде вести справи з Росією, адже якщо Україна сама визнала поразку, то США більше нічим не зобов’язані.
На щастя, жодних причин для втілення цього неймовірного плану в реальність, окрім “Трамп так хоче”, немає.