Щодо рішень органів місцевого самоврядування про застосування мораторію на використання російськомовного культурного продукту

Нормативна рамка використання мов у культурній сфері регулюється Конституцією України, законами “Про засади функціонування української мови як державної”, “Про культуру”, “Про місцеве самоврядування в Україні”.

Пункт 4 статті 92 Конституції України передбачає, що порядок застосування мов визначається виключно законами України. 

Цьому припису кореспондують норми частини 1 статті 5 Закону України “Про культуру”, встановлюючи, що порядок застосування мов у сфері культури визначають Закон України “Про забезпечення функціонування української мови як державної” та інші закони України.

Частим аргументом про незаконність подібних рішень ОМС є норма частини 2 статті 5 ЗУ “Про культуру”, в якій зазначено, що держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування державної мови у сфері культури, гарантує вільне використання мов усіх національних меншин України. Згідно з нормами статті 2 Закону України “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин”, ухваленим 15 травня 2003 року, положення Хартії застосовуються до російської мови.

В той же час, норми статті 5 згаданого Закону передбачають, що ​​при застосуванні положень Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин, заходи, спрямовані на утвердження української мови як державної, її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, не вважаються такими, що перешкоджають чи створюють загрозу збереженню або розвитку мов, на які відповідно до статті 2 цього Закону поширюються положення Хартії. Окрім того, норми статті 3 зазначеного Закону передбачають виняток щодо зобов’язань, які бере на себе Україна, в частині нетериторіальних мов.

В той же час, розглядаючи правомірність рішення Полтавської міської ради від 29.05.2026, слід звертатись до норм закону  “Про засади функціонування української мови як державної”. Відповідно до частини 2 статті 23 цього закону, мовою проведення культурно-мистецьких, розважальних та видовищних заходів є державна мова. Застосування інших мов під час таких заходів дозволяється, якщо це виправдано художнім, творчим задумом організатора заходу, а також у випадках, визначених законом щодо порядку реалізації прав корінних народів, національних меншин України. Положення цієї частини не поширюються на застосування мов під час виконання та/або відтворення пісень, інших музичних творів з текстом, фонограм.

З огляду на зміст цитованої статті, рішення Полтавської міської ради фактично виходить за межі приписів Закону України “Про засади функціонування української мови як державної”, оскільки останній передбачає виняток щодо відтворення творів з текстом іншими мовами, крім державної.

При цьому, рішення від 29.05.2026 “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Полтавської міської територіальної громади” передбачає не заборону на використання культурних благ, виконаних російською мовою, а обмеження у часі такого використання – до припинення окупації Російською Федерацією території України. За своїм змістом поняття “мораторій” передбачає відтермінування виконання зобов’язань, зі збереженням їхнього змісту та обсягу, а не відмовою від зобов’язання чи переглядом його змісту. Окремо слід зазначити, що згадане рішення не містить зобов’язуючих приписів та санкцій за його порушення.

Проте, ані закон “Про засади функціонування української мови як державної”, ані закон “Про місцеве самоврядування в Україні” прямо не передбачають повноважень ОМС для встановлення такого мораторію. Єдина норма, яка стосується регулювання використання мов органами місцевого самоврядування, відсилає до Закону України “Про засади державної мовної політики” (так званий “закон Ківалова-Колісніченка”), який визнаний таким, що суперечить Конституції України у 2018 році.

За змістом статті 92 Конституції України та статті 5 Закону України “Про культуру”, такі рішення може ухвалювати виключно Верховна Рада України як єдиний в Україні орган законодавчої влади. Це також відповідає масштабу питання, що розглядається, оскільки рішення Полтавської міськради є одним з багатьох аналогічних, ухвалених іншими органами місцевого самоврядування, а саме питання обсягу використання російської та української мов у культурній сфері є в нинішніх умовах та залишиться у майбутньому питанням національної безпеки, а не регіональної специфіки. Рішення ряду ОМС в такій ситуації є індикатором актуальності питання для розгляду на парламентському рівні.

З усім переліченим, рішення Полтавської міської ради від 29.05.2026 “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Полтавської міської територіальної громади” є і залишатиметься чинним та обов’язковим до виконання до його скасування – самою Полтавською міською радою або судом у передбаченому законом порядку. 

Щодо практики розгляду судами загальної юрисдикції подібних справ, можна навести рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду від 15 серпня 2019 року по справі № 1340/4630/18.

У зазначеній справі, за позовом ГО “Український вибір – Право народу” (засновником якої є обвинувачений у державній зраді Віктор Медведчук) до Львівської обласної ради про скасування аналогічного рішення (щодо застосування мораторію на відтворення російськомовного культурного продукту на території Львівської області) КАС ВС наголосив, що оскарження подібних рішень можливе виключно з боку осіб, до яких його було застосовано, що завдало реальної та вимірюваної шкоди. Сама по собі оцінка особою рішення ОМС як такого, що потенційно може порушити права чи інтереси цієї особи, не створює підстав для скасування рішення.

Підсумовуючи, можна окреслити, що рішення Полтавської міської ради від 29.05.2026 “Про мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на території Полтавської міської територіальної громади”, як і ряд аналогічних рішень інших ОМС є радше декларативним політичним жестом, ніж регуляторним нормативно-правовим актом і, з огляду на кількість аналогічних рішень та поширення їх практично на всій території України, вкотре відсилає до необхідності розгляду цього питання Верховною Радою України на рівні закону, а не окремої постанови (як у випадку з постанова №4764-IX від 15.01.2026) – так, як це визначає Конституція України.