Росія зробила крок до поглинання Білорусі: що це означатиме для України та Європи

Кілька днів тому Путін та Лукашенко підписали документ, який надасть громадянам кожної з країн право голосувати і балотуватися на місцевих виборах в іншій. Такий крок несе очевидні ризики щодо суверенітету Білорусі, адже розширює політичні права та можливості росіян (яких суто фізично значно більше) у внутрішній політиці Білорусі. А також посилює загрози для Європи і України, з огляду на експансіоністські наміри російського режиму.

Підписаний цьогоріч протокол базується на Договорі між РФ та РБ про рівні права громадян 1998 року. В самому Договорі йдеться про рівне право громадян обох країн обирати та бути обраними до “виборних органів Союзу Росії та Білорусі”, тому підписання угоди, яка розширює таке право на національні структури, замість створення надддержавних, можна вважати кроком до злиття двох держав. Така зміна концепції Договору між РФ та РБ від створення спільних структур до інтеграції у наявні може свідчити саме про прискорення російської операції з поглинання Білорусі. 

Хоча формальних заборон на подібні міждержавні угоди немає, мало яка держава добровільно погодиться на настільки відверте втручання в її суверенітет. Особливо якщо йдеться про втручання агресивного експансіоністського режиму, який оперує у 13 разів більшою кількістю населення, за 25 років тричі вторгнувся в сусідні держави (Ічкерія, Грузія, Україна) і не приховує намірів відновити колишню імперію.

Росія укладала подібні угоди з рядом держав колишнього СРСР (Вірменією, Киргизстаном, Туркменістаном тощо), але варто врахувати кілька нюансів, актуальних для Білорусі. Перш за все – етнічний. Попри спільну радянську чи імперську спадщину, у киргизів, туркменів чи вірмен майже немає багато спільного з росіянами. Різне етнічне коріння, різні культури, різні мови, різний історичний бекграунд залишають РФ мало шансів на електоральне просування своїх громадян навіть в місцях компактного проживання росіян, навіть якщо не брати до розрахунку зростання націоналістичних чи антиросійських настроїв серед місцевого населення. Тому просування російських інтересів в регіоні покладалось на обіцянки впливу і грошей для місцевих політиків та на гру на внутрішніх розбіжностях. Це давало свої плоди, але такий фундамент не є надійним.

З Білоруссю все інакше – роки підтримуваної білоруською владою русифікації та руйнування демократичних і культурних інституцій створили ідеальний плацдарм для того, щоб поглинання Білорусі, коли це рішення буде ухвалене і втілене, відбулося без опору. Стирання білоруської ідентичності, до того ж силами білоруської держави, призвело до того, що Лукашенку просто не залишиться на кого спертися, коли Путін захоче свою маленьку імперію. В цьому контексті українцям варто з вдячністю згадати політику президента Ющенка, який попри відчутний суспільний скепсис та кпини, наполегливо “українізував Україну” – це згодом стало однією з основ для того опору, який росіяни отримали замість квітів на танках та “Києва за 3 дні”.

Другий нюанс – географічний. Хоча Росія й зберігала домінування в Центральній Азії як спадщину Російської імперії та СРСР, цей регіон ніколи не був пріоритетним в імперських інтересах РФ. Не лише через конкуренцію з боку Китаю, а й з огляду на “європейські” апетити росіян – вони бачать себе гегемоном Європи, а не Азії. І саме в цьому баченні криється основна загроза для України та Європи.

У 2021 році Росія наполягла на узгодженні більшості пунктів «дорожньої карти» щодо створення Союзної держави, забезпечивши шлях до уніфікації економічної та фінансової галузей обох країн, на додачу до вже наявних тісних зв’язків між країнами. Усунення виборчих бар’єрів можна розглядати як логічне продовження курсу на розмивання державного суверенітету Білорусі та перехід до контролю над нею і в управлінській сфері. У 2023 році в ЗМІ потрапив документ, в якому йшлося про план інтеграції Білорусі в «Союзну державу» до 2030 року. За оцінками німецької розвідки, до того ж 2030 року Росія може закінчити підготовку до нападу на країни Європи. Можна припустити, що Росія мала не один план поглинання Білорусі, серед яких було обрано той, який полягає в більш звичному для Росії просуванні своїх ставлеників у національні органи влади – поки що в місцеві, але уже неприкритому.

Невизначеною залишається реакція Китаю на плани Росії – уряд Китаю непорушно дотримується дуже обережних поглядів на будь-який перегляд кордонів та обмеження державного суверенітету (Китай так формально й не визнав анексію Криму, попри союзні взаємини з РФ). Крім того, Китай інвестує у білоруську інфраструктуру, та розглядає Білорусь як частину свого економічного впливу на Європу. Через це в КНР навряд будуть щасливі від прискорення маніакальних намірів Путіна зшити свій варіант монстра Франкенштейна з колишніх радянських республік, однак Китай навряд вдасться до відвертого протистояння з Росією заради порятунку суверенітету Білорусі.

Відтак, якщо російський план спрацює, то до 2030 року Росія значно посилить свій вплив на всіх щаблях управлінського апарату Білорусі та забезпечить собі щонайменше географічний плацдарм та логістичні ресурси для охоплення країн ЄС та НАТО (Латвії, Литви, Естонії) зі сходу та півдня, спробувавши ізолювати їх ударом в напрямку Сувалкського коридору та Калінінграду, а також залучивши Балтійський флот для ізоляції частини ЄС та НАТО з моря.

В ідеальному для Росії варіанті, вона отримає також резерви з білоруських збройних сил, застосування яких не відбулось під час російсько-української війни.

Це спричинить масштабну кризу в ЄС та НАТО, які будуть змушені зробити складний вибір – відповісти на агресію та ризикнути світовою ядерною війною (а якщо політика адміністрації Трампа не зміниться – то ядерні сили  Європи будуть вкрай нерівними з російськими), або прийняти російські претензії на окупацію України та (найімовірніше) країн Балтії в обмін на відкладення цієї війни. Відкладення, адже російські претензії на гегемонію в Європі цим не обмежуються.

Щодо окупації України слід розуміти, що відкриття ще однієї ділянки фронту, протяжністю понад 1000 км з безпосередньою загрозою Києву та можливістю наступати в напрямку західних областей України в обхід Дніпра, буде надзвичайно складним викликом для виснаженої тривалою війною держави, населення якої поступається російському в рази – навіть за умови, якщо країни ЄС та НАТО приймуть виклик і підтримають Україну разом з Литвою, Латвією та Естонією (і матимуть ресурси для цього).

І наразі найбільш очевидним способом уникнути такого варіанту розвитку подій є виснаження російських сил та російської економіки в російсько-українській війні. Ймовірно, це розуміють і в Європі, через що консолідують зусилля для підтримки України вже сьогодні, щоб уникнути більшої загрози завтра.