Реформи заради цензури – як розширення особистих прав може знищити свободу слова і ЗМІ
Днями у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт № 14057, який, формально, вносить ряд змін до Цивільного кодексу України, пов’язаних з доповненням положень кодексу щодо особистих (немайнових) прав. Однак паралельно з цим законопроєкт спікера ВР Руслана Стефанчука і його колег з Слуги народу містить норми, які дадуть фігурантам викривальних публікацій в ЗМІ можливість цензурувати інформацію про себе і навіть видаляти негативні матеріали.
Якщо розглядати законопроєкт № 14057 як “сферичний у вакуумі” (що є проблемою багатьох законодавчих ініціатив – навіть без злого умислу їхні автори не дуже турбуються про те, як ця творчість працюватиме на практиці), то можна сказати, що це дуже амбітна спроба його авторів вписати себе в історію української юриспруденції. Не те щоб це було необхідно для останньої, але хто ж їм заборонить.
Законопроєкт містить десятки норм, які оновлюють зміст особистих немайнових прав (аж до зміни самої назви – на особисті) та значно деталізують їх. Зокрема, законопроєкт пропонує рекодифікацію Книги другої Цивільного кодексу України, яка регулює немайнові права. Всього пропонуються зміни до понад 50 законів для гармонізації термінології. Окрім косметичних змін пропонується також осучаснити регулювання особистих (немайнових) прав, зокрема в частині медичних гарантій, посмертних прав та прав юридичних осіб. Потрібно зазначити, що зміни такого характеру дійсно можуть бути доречними – за умови дотримання належної юридичної техніки при їхній розробці.
Якщо ж виходити з того, що пропоновані законопроєктом № 14057 норми існуватимуть не десь в архіві, а будуть застосовані в реальному житті, то доведеться визнати, що недосконалість законодавчої техніки (а може й прямий умисел) призведе до того, що свобода слова і передусім свобода медіа в Україні будуть значно обмежені. Дійти цього висновку можна з аналізу лише кількох норм законопроєкту, які стосуються права на інформацію та порядку її обігу:
1. Стаття 277 (Спростування недостовірної інформації). Вже сам розмір цієї статті наштовхує на припущення, що автори хотіли приділити цьому питанню максимально можливу увагу.
Однак головна проблема в тому, що стаття розширює сферу застосування права спростування або на відповідь (можливість надати свою позицію для оприлюднення у публікації, заяві, повідомленні, якщо такі порушують особисті права особи, на її думку) до абсурдних меж – пропонується закріпити право на відповідь навіть для повідомлень про скоєння злочину.Окремої уваги заслуговує “новація” у вигляді можливості знищення інформації разом з документом, у якому вона знаходиться. Така норма є буквально мрією будь-якого корупціонера та політика, адже дозволяє зачистити медіа та соцмережі від будь-яких негативних згадок про себе.
2. Стаття 277-1 (Право на відповідь). Ключовим ризиком для медіа є те, що законопроєкт закріплює можливість для фігурантів журналістських розслідувань примушувати ЗМІ публікувати їхню позицію, навіть якщо доказів неправдивості розслідування немає. Тобто медіа фактично перетворюється на “паркан”, на якому може писати хто хоче і що хоче.
Уявіть – новину про акції протесту на Майдані Віктор Янукович і член його команди, нинішній заступник голови Офісу президента Олег Татаров, доповнюють власними заявами про “бойовиків” та “екстремістів”, які на гроші чи то Держдепу, чи то опозиції намагаються повалити владу в країні.
Ще один важливий нюанс – чинне законодавство, а саме профільний закон “Про медіа”, також передбачає право на відповідь. Однак, зараз це право виникає лише у разі поширення недостовірної (неповної чи неточної) інформації, а не виключно за бажанням особи, якій щось не сподобалось. Крім того, право на спростування і право на відповідь є альтернативними (або – або), а не взаємодоповнюючими, як це пропонується у новому законопроєкті. Останнє дає фігурантам журналістських розслідувань можливість “спамити” власним трактуванням подій, виводячи з фокуса оригінальний зміст розслідування.
3. Стаття 278 (Заборона поширення інформації, якою порушуються особисті права). Фактично, ця норма запроваджує превентивну цензуру, прямо порушуючи приписи статті 15 Конституції України.
При цьому, заборона можлива навіть до публікації матеріалу – це легальний спосіб заблокувати всю політичну та економічну журналістику разом взяту, крім хіба пресрелізів про невпинне зростання процента жирів в маслі. При цьому дозволяється блокувати не лише окремі матеріали, а загалом сайти, на яких вони розміщені – фактично закривати будь-яке медіа, яке працює онлайн.
4. Стаття 303 (Право на особисті нотатки): робить незаконною публікацію документів, записок, СМСок та інших записів особи – незалежно від того, що це за особа, чиновник, політик чи будь-який інший громадянин і за яких обставин інформація стала відомою третім особам.
Ризики від впровадження цієї норми найкраще проілюструє невеликий екскурс в історію. У 2019 році фотокореспондент видання Букви під час засідання Верховної Ради зафіксував листування “слуги” Богдана Яременка про надання сексуальних послуг. У переписці, яка відбувалась під час розгляду законопроєктів у залі засідань, співрозмовниця повідомила Яременку зокрема про те, що «анал – табу». Фраза стала мемом і міцно закріпилась за народним депутатом, який після публікації погрожував журналістам ув’язненням на строк від 3 до 7 років, всупереч тому, що нічого незаконного вони не зробили. З новим законопроєктом у пана Яременка та його колег з’явилось би значно більше підстав для таких погроз.
До слова, законопроєкт № 14057 також може допомогти пану Яременку видалити інформацію про його сексуальні пригоди на робочому місці з інтернету і на додачу заблокувати сайти тих ЗМІ, які про це писали. Можливо саме тому він є співавтором цього законопроєкту.
Це лише невелика частина проблемних норм законопроєкту № 14057 формально має на меті оновити зміст Цивільного кодексу України, ухваленого в 2003 році, відповідно до сучасних реалій. Можна стверджувати, що детальне вивчення № 14507 та його “побратима”, законопроєкту № 14506 (яким теж пропонується внести фундаментальні зміни до ЦК України, дасть значно більше зауважень та застережень, адже обидва ці законопроєкти сповнені навіть банальних граматичних помилок, що є прикладом недбалості авторів, які зібрались змінювати один з головних нормативно-правових актів держави, але не спромоглись навіть на елементарну грамотність.
Не можна сказати, що ЦКУ в його нинішньому вигляді є довершеним документом (хоча технічно він неймовірно випереджає ті законопроєкти, якими Цивільний кодекс намагаються “покращити). Проте, подібні фундаментальні зміни мають розроблятись юридичною науковою спільнотою з залученням практикуючих юристів, першочергово суддів Верховного і Конституційного судів, фахівців у галузях, яких реформи стосуються безпосередньо (наприклад, в частині розглянутих норм – журналістів та медійників), а у формат законопроєкту трансформуватись вже на фінальному етапі, а не навпаки – політично та особисто ангажованими авторами, навіть якщо вони є юристами за освітою, професією чи навіть здобули науковий ступінь у цій галузі.
Інакше можемо отримати дуже сучасний (теоретично), але жахливий, як з точки зору юридичної техніки і правопису, так і з точки зору фактичних наслідків для суспільства, закон.