Приватні військові компанії в Україні – бути чи не бути

Днями президент України, коментуючи черговий російський ультиматум, заявив, що готовий розглянути легалізацію ПВК в Україні. Складно сказати, наскільки серйозно це було сказано, але, на відміну від багатьох інших законодавчих чи управлінських ідей Володимира Зеленського, ця – дійсно є непоганою. За дотримання ряду умов, звісно ж.

Безумовно, спершу потрібно відбитись від Росії, зберегти державу та суверенітет, щоб будь-які з цих планів мали шанс на втілення. Але подумати про врегулювання цієї сфери варто уже зараз, тому що “святе місце порожнім не буває” і буде порівняно короткий період перед тим, як цей ринок займуть інші, просто найнявши тих громадян України, які захочуть реалізувати набутий досвід у цій сфері. Це потягне за собою ряд дуже небажаних наслідків – від втрати цінних фахівців до втрати податків. Щоб цього уникнути, державі слід створити регуляторний механізм, який буде узгоджуватись з міжнародними практиками щодо роботи ПВК та забезпечить достатній рівень гарантій для їхніх учасників.

Почати слід з того, що будь-яка легалізація ПВК потребуватиме передусім чіткого розмежування цієї діяльності з найманством. Адже згідно зі статтею 447 КК України, найманство, тобто вербування, фінансування, забезпечення, навчання найманців з метою використання у збройних конфліктах, воєнних або насильницьких діях, спрямованих на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу, захоплення державної влади, перешкоджання діяльності органів державної влади чи порушення територіальної цілісності, а також використання найманців у збройних конфліктах, воєнних або насильницьких діях – карається позбавленням волі на строк від 5 років і аж до довічного, залежно від змісту та обсягів скоєного. Слід розуміти, що навіть якщо ПВК не використовується для безпосередньої участі у бойових діях, то ряд напрямків їхнього застосування може підпадати під зміст згаданої статті.

Сфера діяльності приватних військових компаній виходить далеко за межі стереотипного уявлення про них, як про структури, які виконують військові завдання там, де це не можуть робити регулярні армії з політичних причин. Особливо це стосується світу, в якому усталені правила, які гарантували вже звичний добробут, здебільшого зруйновані, але від цього потреби нікуди не зникли, як і політичні ризики, пов’язані з застосуванням регулярних сил. 

Тому ПВК можуть знайти застосування у таких сферах, як охорона торгових маршрутів, боротьба з піратством (від звичайного – “побутово-економічного”, до політично орієнтованого), розвідка та OSINT, гуманітарне розмінування, охорона медичних і гуманітарних місій, навчання мілітарних та правоохоронних структур, ну і різноманітні “антикризові” військові операції на користь країн, які не можуть собі дозволити утримання вузькоспеціалізованих антитерористичних підрозділів. Не варто забувати й про те, що ПВК є зручним інструментом для операцій прямої дії, виконання яких офіційними структурами є дипломатично недопустимим.

Діяльність ПВК є цілком або здебільшого законною у цілому ряді країн, які традиційно вважаються зразково правовими і часто розглядаються як перспективне місце для міграції: США, Франції, Великій Британії, Канаді, Швейцарії. Детальніше про актуальні “джентльменські правила поведінки” у цій сфері можна дізнатись з Документа Монтре, датованого 2008 роком. Україна, до слова, є одною з 16 перших його учасників. Цей документ не містить імперативних норм, радше рекомендації та загальні правила щодо застосування норм міжнародного права у сфері діяльності ПВК.

Відтак, якими можуть бути рамки роботи ПВК в Україні, виходячи з інтересів держави:

1. Виключний перелік допустимих напрямків роботи приватних військових компаній – сюди можна віднести обмеження на діяльність всередині України (крім роботи за державними контрактами), заборону на безпосереднє ведення воєнних дій (крім як за прямим урядовим контрактом, погодженим з відповідними держструктурами в Україні), повну заборону на участь в операціях, що мають політичні цілі.
2. Встановлення обмежень на володіння, участь, керівництво ПВК на основі зв’язків з РФ та її союзницями, судимості за скоєння злочинів проти національної безпеки та воєнних злочинів.
3. Гарантії дипломатичного захисту з боку держави для фахівців компаній, які діють відповідно до вимог українського та міжнародного законодавства.
4. Обов’язковість дотримання норм міжнародного права – сертифікація ІСоСА, діяльність відповідно до норм Документа Монтре, втрата ліцензії та гарантій у разі їхнього порушення.
5. Ліцензування як компанії загалом, так і окремих контрактів, а також запровадження комплексу правил набуття, зберігання, переміщення та застосування зброї і технічних засобів.
6. Страхування відповідальності, ризиків для життя і здоров’я фахівців, гарантії лікування та реабілітації постраждалих в ході виконання контрактів.
7. Відповідальність власників та керівників ПВК за порушення норм міжнародного права в процесі діяльності компанії з метою мінімізації ризиків запровадження міжнародних санкцій та пов’язаних з цим негативних наслідків.
8. Запровадження мобілізаційних приписів на випадок поновлення бойових дій проти України та механізмів компенсації втрат, пов’язаних з ризиком невиконання контрактів.
9. Створення реєстру компаній, що надають безпекові послуги та отримали відповідні ліцензії.

За дотримання такого підходу можна отримати гнучкий механізм, який вирішує одразу декілька задач:

1. Підтримання постійного боєздатного резерву за одночасного зменшення витрат на його функціонування. Утримувати армію, спроможну вести повномасштабну війну – надзвичайно дорого, особливо для країни, економіка якої і в останні передвоєнні роки радше проїдала накопичений раніше ресурс, ніж розвивалась. Тому доцільним буде розподілити ці витрати між власне армією та комерційними структурами, яким будуть передані окремі завдання з розмінування, патрулювання, логістики, медицини тощо. А у разі необхідності цей же підхід дає боєготовий мобілізаційний ресурс на перший час, до розгортання повноцінної мобілізації резервістів.
2. Забезпечення тій частині ветеранів, яка захоче продовжити мілітарну кар’єру, можливості реалізувати це прагнення, не обмежуючи їх власне армійською структурою. За роки повномасштабної війни ми неодноразово спостерігали, як найефективніші рішення та найкращі результати були винайдені та втілені фактично паралельно армійській бюрократії. Логічним є зберегти та розвинути цю перевагу.
3. Можливість отримати доходи від процесів, яких не уникнути в повоєнній мілітаризованій країні. І одночасно з цим – уникнути появи “сірих зон” та пов’язаних з цим ризиків для суспільства і держави.
4. Можливість вести важливі операції за межами України, формально дистанціюючись від них. Найкращим прикладом того, про що йдеться, є діяльність Центру Візенталя.

Безумовно, діяльність ПВК, навіть в цілковито легальному полі, тягне за собою не лише переваги, а й очевидні ризики. Це вимагатиме дотримання чіткого балансу сил у цій сфері та жорсткого регулювання з таким розподілом повноважень, який не дозволить тримати централізований контроль над сферою. Проте, якщо всі ці ризики не зникнуть, якщо просто закрити очі на цю сферу. Власне, ігнорування її може лише наблизити та посилити негативні наслідки.