Провал мобілізації як наслідок прокрастинації влади

Ганебне шоу з внесенням змін до закону про мобілізацію на тлі дедалі більшої нестачі людей на лінії зіткнення, зростання кількості новин про затримання людей працівниками ТЦК та рейди військкомів до спортзалів і комплексів відпочинку, вкотре підкреслив проблему, яку сміливо можна назвати головною передумовою ймовірної поразки України. 

Обурення з боку військових через зусилля багатьох цивільних за будь-яку ціну уникнути мобілізації є цілком справедливим, проте, розглядаючи цю проблему в розрізі категорій моралі та суто теоретичного конституційного обов’язку, її не розв’язати. І найголовніше, для того, щоб бодай наблизитись до розв’язання проблеми, слід достеменно розуміти, в чому саме вона полягає і чому виникла.

Адже та ситуація, в якій опинилась Україна сьогодні, коли допомога Заходу не лише зменшується, а й загалом перестає бути безспірною, а власна спроможність воювати під питанням не лише внаслідок відсутності виробництва зброї і боєприпасів, а й нестачі людей в Силах оборони – є наслідком «політики прокрастинації», яка почалась до 24 лютого 2022 року і навіть з початком повномасштабної війни не поступилась місцем політиці електорально неприємних, але необхідних та ефективних рішень.

Чому українці не хочуть мобілізуватись добровільно і не хочуть залишатись в армії

Передусім тому, що бажання уникнути служби в армії (яка не без допомоги практики вручення повісток за будь-яке правопорушення сприймається як покарання та прояв соціальної несправедливості, а не виконання обов’язку чи можливість отримати певні економічні або соціальні блага, недоступні в інший спосіб) має цілком природне підґрунтя – страх за своє життя та здоров’я. До цього додається підґрунтя соціальне – страх за кар’єру, добробут, сім’ю тощо. Ці фактори гарантовано переважають над апеляціями до громадянського обов’язку, які час від часу чути від представників влади, більшість з яких до армії мають стосунок хіба у тому, що на публічні заходи приходять одягнутими у стилі мілітарі.

Економічні ж стимули, які існують на цей час, є очевидно недостатніми для того, щоб військовозобов’язані масово змінили цивільне життя на військове. Передусім тому, що сумнозвісні «100 000 бойових» отримують лише ті військовослужбовці, які беруть участь у бойових діях. Якщо цей час склав, приміром, 10 днів на місяць, то й згадану суму слід ділити на 3. Якщо військовослужбовець не перебував безпосередньо на лінії бойового зіткнення, він може розраховувати на компенсацію у розмірі від 30 000 до 50 000 гривень за участь у заходах з нацбезпеки і оборони (теж пропорційно тривалості такої участі). А якщо не було й цього, то компенсація військовому обмежиться сумою 20 000 гривень, що не надто відрізняється від середньої зарплати на «цивільному» ринку (про механізми формування компенсації та її розмір можна дізнатись за допомогою калькулятора від МО). 

Окрім того, що військові також самі оплачують свої побутові витрати нарівні з цивільними, вони часто з власної кишені фінансують і власну здатність ефективно нести службу – купують медичні засоби, автомобілі, пальне, спорядження тощо. Далеко не всі такі потреби закривають волонтери, особливо, коли йдеться про не надто «медійний» підрозділ та нагальну потребу. Додайте сюди відчутно гірші умови життя, які безпосередньо впливають на стан здоров’я і збільшують витрати на лікування. 

Додамо сюди й проблеми з нарахуванням виплат, пов’язані з суто бюрократичними проблемами паперового документообігу величезного армійського механізму, практику виведення обмежено придатних «за штат», інфляцію та зростання цін – і як наслідок отримуємо ситуацію, в якій єдиний вагомий стимул мобілізуватись втрачає будь-яку привабливість, а інші стимули є або несуттєвими, або існують лише на папері.

Більшість інших «військових» пільг або є відверто принизливими, як-то безоплатний проїзд у громадському транспорті чи раз на 2 роки безоплатний проїзд міжміським транспортом, або не працюють настільки, що самі по собі стали об’єктом мемів, на зразок забезпечення житлом чи земельними ділянками. Все це чудово розуміють самі військові, кажучи, що збирання полуниці в Польщі (якою б меметичною не була ця фраза) є більш вигідним, ніж участь в бойових діях – і точно більш безпечним. І до громадянського обов’язку апелювати не вийде – ці люди свій обов’язок перед Батьківщиною вже виконали. 

Тут закладається проблема, яку влада поки що не розуміє, або не здатна осягнути через звичку мислити одним днем, або сподівається, що це її не зачепить – рано чи пізно ті нинішні військові, які не загинуть, демобілізуються. 

Це станеться в результаті відповідного наказу, як наслідок поранення, досягнення граничного віку перебування на службі, хабаря (не варто вдавати, що подібних випадків не існує) чи й навіть СЗЧ (такі випадки теж непоодинокі). В цей момент у влади буде два варіанти – заборонити цим людям виїзд за кордон та запровадити жорсткі покарання за подібну спробу, чим майже гарантовано спричинити соціальний вибух, або ж закрити очі на те, що тисячі людей з бойовим досвідом виїдуть за кордон.

Чому ТЦК не можуть мобілізувати достатню кількість людей

Передусім – через відсутність точного розуміння де і скільки військовозобов’язаних перебуває фізично. Кількість жартів від військових на кшталт «отримав повістку, але не пішов до ТЦК, бо командир не відпустив» чудово ілюструє масштаб проблеми з мобілізаційною системою. Ба більше, трапляються й випадки, коли мобілізаційні повістки надходять на ім’я людини, яка вже загинула на війні, що ілюструє не лише проблему з фактичною відсутністю актуальних даних в системі військовозобов’язаних, а й проблему з відсутністю зворотного зв’язку.

Частково причиною цього є те, що система, яка з горем пополам справлялась з вимогами, продиктованими масштабом бойових дій під час АТО/ООС, виявилась абсолютно не готовою до масштабів Великої війни. Своєю чергою, вся цифровізація державних сервісів обходила мобілізаційну систему стороною, адже армія ніколи не була пріоритетом для «цивільних» політиків та чиновників і електоральних бонусів на цій темі теж не отримати, що яскраво продемонструвала заява міністра цифрової трансформації Михайла Федорова, про те, що повісток в «Дії» – «не буде ніколи». Наявність в державній структурі подібних «священних корів» не те що не допомагає наблизити перемогу, а й демонструє, що в складній для країни ситуації не всі однаково рівні навіть серед тих, хто й так сприймається суспільством як привілейована група.

Окрім згаданого, в середовищі професійних військових служба в ТЦК має досить «специфічний» статус, що було проілюстровано головнокомандувачем ЗСУ під час пресконференції 26 грудня. Генерал Залужний зауважив про те, що за 30 років військової кар’єри, єдиним місцем в армійській структурі, де він не хотів би служити, є ТЦК. Цю ситуацію доповнило популістичне рішення президента про заміну всіх обласних воєнкомів після скандалу з одеським воєнкомом Борисовим – їх замінили бойові офіцери, що завдало і удару по фронту, і водночас не допомогло в ТЦК, бо нові воєнкоми не мали жодного відповідного досвіду і це була заміна лише однієї ланки в цілій системі, яка навіть не створювалась для нинішніх викликів та обставин. До того ж, якщо твоє місце служби і військова кар’єра залежить від примхи однієї людини, яка має вкрай віддалене уявлення про те, як працює ця система – то краще тихенько пересидіти в очікуванні нового переведення, ніж викладатись на повну з неочевидними перспективами.

І нарешті причини нинішньої ситуації з мобілізацією криються в заяві Михайла Подоляка, яку він зробив під час зустрічі з блогерами у березні 2023 року, відповідаючи на питання про те, коли закінчиться війна. Радник голови Офісу президента цілком всерйоз відповів – «у 2023 році». Складно сказати, який «математичний аналіз» давав йому таку впевненість, але подібна позиція дає розуміння, чому на другий рік повномасштабної війни влада «зненацька» постала перед проблемою некомплекту в армії та неможливості його заповнити.

Адже замість того, щоб формувати оперативний резерв, який мав би замінити тих, хто не може продовжувати службу і давати поле для маневру при ротації військовослужбовців (не можна просто замінити на передовій досвідчених бійців на «необстріляне» поповнення), влада намагалася чи то українців, чи то союзників, чи то сама себе переконати у тому, що війна якимось магічним чином закінчиться до певної дати.

Гра з перекиданням гарячої картоплини з рук у руки, яку ми спостерігали під час обговорення змін до закону про мобілізацію, всебічно ілюструє цей провал. Недолуга інформаційна політика, побудована на популярності медійних персонажів на зразок пса Патрона чи Михайла Подоляка, небажання думати про те, що війна може затягнутись на роки, а не закінчиться у 2023, невміння комунікувати з власними громадянами там, де не вдасться зірвати оплески та зібрати «лайки», призвели до того, що про необхідність посилення мобілізації говорять всі, від рядових військових і вищого військового керівництва, до Кабміну та екзальтованих нардепок, крім тієї людини, яка згідно з законом та взятою на себе роллю, мала б комунікувати цю тему – президента України.

Згідно з статтею 11 чинного закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», саме президент України визначає мету, завдання, вид, обсяги, порядок і строки проведення мобілізаційної підготовки та мобілізації. Натомість під час президентської пресконференції наприкінці 2023 року ми побачили спробу перекласти цей обов’язок на військове керівництво. Саме на президента покладено обов’язок надання та позбавлення права на звільнення від призову на військову службу в разі мобілізації та у воєнний час. І саме президент приймає рішення про демобілізацію військовослужбовців згідно з тією ж статтею 11 закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Які залишаються шляхи вирішення проблеми

Передусім, президенту та його оточенню варто усвідомити, що чотирирічний процес нівелювання ролі уряду та парламенту і створення президентоцентричної форми правління має наслідки. Найбільш очевидним з яких є банальне небажання суспільства дослухатись до тих політиків, які самі себе бачать виключно виконавцями волі президента та його оточення, а не самостійними суб’єктами. Відтак, комунікувати гострі питання на кшталт мобілізації слід теж президенту. Така ціна лідерства, про яке так любить говорити президентське оточення.

Жодні заклики і заборони не працюють, якщо в суспільстві відсутня довіра до влади. Численні корупційні скандали, в яких покарали (в кращому випадку) нікому не відомих клерків, тоді як топ-фігуранти вийшли сухими з води і, щонайбільше, були відправлені у почесну відставку, зруйнували довіру та єдність, на яку влада могла розраховувати ще рік тому. 

Виїзд за кордон заборонено, але якщо дуже потрібно – то способи знайдуться, від хабаря на пункті пропуску до комфортного виїзду через систему «Шлях». На період дії воєнного стану посилено покарання за найдрібніші злочини – але корупція в Міноборони сягає мільярдів і викривається здебільшого не правоохоронцями та чиновниками, а журналістами. Через міграцію населення ТЦК неспроможні точно підрахувати мобілізаційні резерви – але «Дія» залишається «священною коровою» і цей ефективний (та комфортний) спосіб мобілізації навіть не обговорюється. Для військових посилили покарання за невиконання наказів, але сама можливість демобілізації досьогодні залишається вкрай примарною. Президент говорить про те, що платники податків захищають країну як і військові, але бізнес знову стикається з тиском правоохоронців, які можуть заблокувати роботу навіть компаній оборонної сфери. Всі ці фактори лише підсилюють запит на справедливість, який лежить в основі небажання українців контактувати з державою не лише в питанні мобілізації, але й в багатьох інших сферах. 

Використовуючи лише методи негативної мотивації (посилення покарань, блокування рахунків, обмеження прав тощо) на тлі всіх перелічених проблем, влада лише посилює відчуття несправедливості в суспільстві, яке на цей час уже перекриває відчуття загрози від російського вторгнення.

При цьому методи позитивної мотивації (на зразок комфортних шляхів мобілізації з урахуванням прагнень та вмінь людини, виплата грошової допомоги тощо) – залишається ініціативою лише окремих підрозділів та подекуди органів місцевого самоврядування. З усім цим можна припустити, що якби не переляк влади в лютому 2022 року, то й про сумнозвісні «100 000 бойових» могло б не йтись.

Владі слід переглянути комунікацію та загальне ставлення до суспільства (включаючи військових), які наразі побудовані на тезі «їм все одно нікуди діватись» та перейти до діалогу дорослих людей з дорослими людьми. 

Слід зосередитись на забезпеченні позитивних стимулів для мобілізації, а не лише на експлуатації умовно безвихідного становища багатьох українців.

Слід визнати зроблені помилки та продемонструвати реальне покарання винуватих, а не тих, ким можна пожертвувати безболісно. 

Слід припинити відкладати болісні, але необхідні реформи «на потім», в надії зберегти політичні рейтинги та визнати, що рейтинги зберегти вже неможливо, але ще можливо здобути їх у разі успіху. 

Слід припинити боротись з політичними суперниками та військовим керівництвом і змиритись з тим, що перемога України не дорівнює перемозі особисто президента Зеленського. 

Слід нарешті усвідомити масштаб власної відповідальності, та припинити мріяти про бюджети післявоєнної відбудови та лаври переможців – бо вірогідність опинитись в братській могилі з кожним днем зростає.