Президент послідовно ухиляється від розмови про мобілізацію – і це шлях до поразки

Чергова пресконференція президента вкотре продемонструвала вперте небажання президента України обговорювати найбільш нагальне для українського суспільства питання. Навіть всупереч одноголосним проханням військових та закону.

Якщо ще кілька місяців тому військові говорили про масштабну мобілізацію як про можливість провести необхідні ротації та дати перепочити тим, хто безперервно воює з лютого 2022 (а дехто – ще з часів ООС), то зараз мобілізацію вже обговорюють як єдиний спосіб хоча б втримати наявні рубежі та не пустити російську армію вглиб країни.

На пресконференції в лютому 2024 року Володимир Зеленський обмежився лише загальними фразами про “аудит” та переклав відповідальність на мобілізацію на нардепів, буквально “нехай депутати працюють, а тоді подивимось, що буде далі” – слова, доречні при обговоренні чогось на кшталт ідеї висадити мільярд дерев до якоїсь дати, а не одного з екзистенційних для країни та суспільства питань.

Як розвивались події навколо питання мобілізації

У грудні 2023 року Валерій Залужний намагався якомога дипломатичніше пояснити журналістам – реалії такі, що попри бажання провести повноцінну ротацію військ та усвідомлення потреби у відпочинку, розраховувати (а не сподіватись) на таку можливість навіть після 36 місяців безперервної служби навряд чи є сенс, бо одним з завдань мобілізації є поповнення некомплекту в наявних підрозділах (який подекуди сягає 40%), а не виключно формування нових.

За кілька днів до того Володимир Зеленський досить різко висловився щодо мобілізації, вимагаючи від військових аргументувати потребу у 500 000 мобілізованих. Через кілька днів, на своїй першій та єдиній пресконференції на посаді Головнокомандувача ЗСУ Валерій Залужний уточнив, що ні він, ні Генштаб не називали подібного числа, а мобілізаційні потреби визначаються ситуацією на полі бою та воєнними планами.

На воєнних планах варто наголосити окремо, адже в інтерв’ю FoxNews в лютому 2024 року Зеленський знову оголосив про майбутній контрнаступ ЗСУ. Залишається хіба здогадуватись, хто братиме в ньому участь – адже за умови зростання переваги росіян в чисельності та збереження переваги в кількості озброєння, враховуючи, що жодних принципово нових засобів подолання російських мінних полів та укріплень не з’явилось, питанням є навіть не результати контрнаступу, а сама можливість його проведення.

З того часу минуло уже два місяці, а ситуація лише погіршилась. Звільнення Залужного з посади головнокомандувача без будь-яких причин (бажання президента провести кадрові перестановки, “оновити” командну структуру абощо, це не причини – це просто бажання президента, хоч і законне) очікувано знизило рівень довіри суспільства до влади та підірвало віру в те, що президент діє на користь Україні, а не власному політичному майбутньому.

Військові ж, спостерігаючи за перекиданням законопроєкту про мобілізацію між Кабміном та нардепами, дедалі більше переконуються в тому, що їхні потреби та проблеми цікавлять лише їх самих та їхніх рідних, а на докори на адресу цивільних через небажання останніх мобілізуватись, цивільні відповідають ще більшим небажанням – чудово усвідомлюючи, що їхня служба може стати безстроковою, а їхні інтереси несуттєвими для влади з моменту оформлення в ТЦК.

Тим часом станом на 27 лютого до “мобілізаційного” законопроєкту № 10449 досі не опубліковані поправки до другого читання, дедлайн внесення яких минув 21 лютого. За словами нардепа Ярослава Железняка, до цього законопроєкту подано понад 4000 правок – і найцікавіше те, що від “Слуги народу” їх майже половина.

Виникає враження, що президентська фракція поставила собі за мету максимально саботувати законопроєкт, яким не вдалось знизити популярність Валерія Залужного і який тепер став проблемою уже для “Слуги народу” та Володимира Зеленського особисто.

Що каже закон

Чинний закон “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” покладає на президента України “загальне керівництво у сфері мобілізаційної підготовки та мобілізації держави”. Також президент визначає обсяги і строки мобілізації. Іншими словами – саме президент мав би визначити кількість людей, який необхідно мобілізувати та строки, які мобілізованим доведеться провести на службі.

Варто зазначити, що “мобілізаційний” законопроєкт № 10449 ніяк не змінює зазначені норми – у разі його ухвалення, відповідальність за обсяги і строки мобілізації все одно буде за президентом.

Які шляхи розв’язання проблеми

Проблеми з мобілізацією породжені переважно не прогалинами в законодавстві (яким би воно не було – знайдуться способи його обійти), а рядом послідовних помилок у взаємодії влади з суспільством. 24 лютого 2022 року стало своєрідним Рубіконом, який перезапустив президентську каденцію Володимира Зеленського, але вже в тому гіперцентралізованому форматі, який створювався з моменту його інавгурації.

Звісно, українці об’єднались не навколо президента і не заради президента пішли на фронт в перші дні Великої війни. Вони зробили це заради своїх близьких, своїх домівок та своєї країни. Володимир Зеленський же зміг достукатись до світових лідерів і, найголовніше – їхніх виборців, домігшись підтримки України. На жаль, президент та його оточення вирішили, що це вже перемога і лишилось лише оформити її формально.

Це хибне уявлення привело нас туди, де ми знаходимось сьогодні – у точку, де йдеться про те, щоб не програти, а про перемогу все менше говорять навіть наближені до президента. Проте, у нього все ще є можливість стати тим, кого намагалось змалювати президентське оточення – лідером країни, який веде її за собою в найскрутніші часи, українським Черчиллем, якщо хочете.

Для цього Володимиру Зеленському слід перестати поводитись як політик, який прагне зберегти владу (тим паче, що він впевнений у переобранні, якби можна було провести вибори) і почати діяти як лідер, який проживає найважче випробування разом зі своїм народом.

Сьогодні таким випробуванням є мобілізація. Для військових – бо вони вже віддали два роки свого життя, віддадуть третій і хочуть знати, чи є бодай шанс на відпочинок перед тим, як держава попросить у них ще четвертий (а може й більше). Для цивільних – бо вони два роки чули про перемогу, як про вирішений факт, а на третій бачать, що українська армія все ще відступає, стримуючи тих, кого держава називала “чмонями” і “ваньками”, ціною втрат і неймовірного напруження всіх сил. Для всіх – бо досі значна частина військової спроможності України тримається на донатах, волонтерах та приватних ініціативах, які паралельно намагаються “доїти” правоохоронці. Для союзників України – бо вони хочуть бачити, що українська влада бодай намагається перейти на самозабезпечення, а натомість чують звинувачення в тому, що дають недостатньо.

Звільнивши Валерія Залужного, Володимир Зеленський залишився єдиним персоналізованим лідером народної довіри. Цей факт, як і сама його посада, означає одне – всі неприємні та шкідливі для рейтингу питання слід обговорювати з суспільством саме йому. Хоча б тому, що відповідальність однаково буде на ньому, а не на депутатах, міністрові оборони, головнокомандувачу, союзниках чи солдатах на передовій.