Право на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді про відмову у скасуванні арешту майна: позиція Верховного Суду

13 Лютого, 2024 в 12:14

Якщо визнати рівнозначність як первісного, так і наступного рішення в контексті права на володіння майном, це свідчить про те, що сторонам має бути доступним апеляційне оскарження рішень, які стосуються арешту майна

Ухвала слідчого судді про скасування арешту майна або про відмову у такому скасуванні призводить до таких же правових наслідків, як і ухвала про арешт майна  або відмову в арешті майна, тому положення пункту 9 частини 1 статті 309 у їх взаємозв’язку зі статтями 170, 173, 174 КПК передбачають право на апеляційне оскарження не лише ухвали слідчого судді про арешт майна або відмову у ньому, а також і ухвали про скасування або про відмову у скасуванні арешту майна.

Відповідного висновку дійшов Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду в ухвалі від 23 січня 2024 року по справі №569/19829/21.

Деталі справи

Ухвалою слідчого судді Рівненського міського суду від 1 березня 2022 року задоволено клопотання про скасування арешту майна та скасовано арешт, накладений ухвалою слідчого судді цього ж суду від 2 грудня 2021 року, на блоки сигарет відповідних марок та повернуто їх власнику.

Ухвалою Рівненського апеляційного суду від 23 березня 2022 року прокурору поновлено строк на апеляційне оскарження, скасовано рішення районного суду про скасування арешту та постановлено нову ухвалу, якою відмовлено у задоволенні клопотання про скасування арешту майна.

Власник майна, посилаючись на пункт 1 частини 1 статті 438 Кримінального процесуального кодексу, просить скасувати оскаржену ухвалу апеляційного суду.

Доводи касаційної скарги зводяться до такого:

  • ухвала слідчого судді про скасування арешту на майно не підлягає оскарженню в апеляційному порядку, водночас суд апеляційної інстанції вийшов за межі своїх повноважень, відкривши провадження за апеляційною скаргою прокурора та задовільнивши її;
  • апеляційний суд безпідставно поновив прокурору пропущений строк на апеляційне оскарження;
  • відсутні підстави для визнання речовими доказами арештованого майна.

Позиція суду

Верховний Суд дійшов висновку, що касаційне провадження підлягає закриттю.

Суд зазначає, що ухвалою від 24 жовтня 2023 року розгляд цієї справи було відкладено у зв’язку з передачею на розгляд об’єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду в порядку частини 2 статті 434-1 КПК схожої справи з метою від відступу від висновку Об`єднаної палати, висловленого в ухвалі від 19 лютого 2019 року у справі № 569/17036/18.

Ухвалою від 28 листопада 2023 року об’єднана палата повернула передане провадження на розгляд колегії суддів для прийняття рішення по суті, оскільки не встановила подібності між правовідносинами в провадженні, переданому на розгляд об’єднаної палати і в тому, де нею винесена ухвала від 19 лютого 2021 року.

Вирішуючи справу по суті, Суд виходить з того, що при тлумаченні положень статті 309 КПК в сукупності з іншими положеннями, що стосуються арешту майна для мети кримінального провадження, він має застосовувати підхід, який базується на з’ясуванні змісту, мети і спрямованості обмежень на апеляційне оскарження, враховуючи характер втручання в особисті права і свободи.

Впроваджуючи апеляційний перегляд рішення про арешт чи відмову в арешті майна, законодавець виходив з істотності наслідків такого втручання в право власності зацікавлених осіб, яке в багатьох випадках тісно пов`язано з правом на особисте та сімейне життя.

Арешт майна має бути пропорційним меті, на яку він спрямований, що виражається у понятті «справедливої рівноваги» між загальним інтересом суспільства і вимогою захисту фундаментальних прав особи. Щоб визначити пропорційність такого заходу, необхідно прийняти до уваги його тривалість та його необхідність в контексті просування розслідування, а також наслідки його застосування до зацікавленої особи.

Виходячи з важливості і обсягу питань, які слід вирішити слідчому судді, що приймає рішення щодо втручання у право на мирне володіння майном, законодавець передбачив механізм виправлення можливих помилок, коли слідчим суддею допущено дисбаланс на шкоду або зацікавленій особі, або інтересам суспільства.

Однак слід враховувати, що арешт майна є триваючим втручанням, тому навіть правильне рішення про арешт майна може з часом втратити свою обґрунтованість в результаті зміни важливих обставин або виявлення чи виникнення нових обставин. Це може потребувати зміни в режимі арешту майна і навіть його скасування. Ці рішення є не менш важливими в контексті забезпечення права на мирне володіння майном, оскільки з плином часу втручання з боку держави вимагає все більш переконливих аргументів.

З іншого боку, помилкове рішення про скасування арешту майна може спричинити не менш серйозні наслідки, ніж відмова у застосуванні такого арешту, що, врешті, може позначитися як на забезпеченні можливості успішного кримінального провадження, так і на правах інших осіб, на забезпечення яких спрямований такий арешт. Враховуючи складність встановлення справедливого балансу у таких справах, апеляційний перегляд таких рішень не менш важливий, ніж перегляд рішення про відмову у застосуванні такого заходу.

Так, якщо визнати рівнозначність як первісного, так і наступного рішення в контексті права на володіння майном, це свідчить про те, що сторонам має бути доступним апеляційне оскарження рішень, які стосуються арешту майна.

На відміну від рішень, що стосуються первісного рішення про арешт або відмову у арешті майна, рішення, що стосуються подальшої долі арештованого майна, – про скасування або відмову у скасуванні арешту майна, – прямо не згадані в статті 309 КПК. Однак це не означає, що законодавець тим самим висловив заборону на оскарження таких рішень, оскільки такий підхід важко обґрунтувати виходячи із завдань кримінального судочинства, і колегія суддів вважає, що право на таке оскарженні імпліцитно міститься у пункті 9 частини 1 статті 309 КПК.

ВС в своїх рішеннях неодноразово виходив з того, що при тлумаченні процесуальних норм необхідно враховувати правовий характер спірного рішення, а не ґрунтувати свої висновки лише на його назві.

Наприклад, в постанові, що стосувалася відмови у відкритті апеляційного провадження за скаргою на ухвалу слідчого судді про зміну порядку виконання ухвали про арешт майна, Суд зазначив, що сідчий суддя при розгляді вищезазначеного клопотання керувався нормами кримінального процесуального закону, які регулюють порядок розгляду клопотання про арешт майна, а саме статтями 171, 172 КПК України. Задовольнивши клопотання слідчого частково, слідчий суддя підтвердив обґрунтованість раніше накладеного арешту на автомобіль та визначив спосіб арешту майна.

Оскільки ухвала слідчого судді стосується питання накладення арешту на майно, то відповідно до статей 173, 309 КПК України вона підлягає апеляційному оскарженню.

Розглядаючи питання про можливість оскарження рішення суду першої інстанції про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, Суд не погодився з апеляційним судом у тому, що таке рішення, на відміну від рішення про продовження тримання під вартою, не підлягає апеляційному оскарженню.

Суд зазначив, що право на апеляційний перегляд має гарантувати особі «ефективну реалізацію права на судовий захист» і «можливість відновлювати порушені права і свободи особи та максимально запобігати негативним наслідкам можливої помилки суду першої інстанції». Суд вирішив, що та обставина, що в рішенні Конституційного Суду України зазначено «продовження строку тримання особи під вартою», а не «обрання» не може слугувати підставою для відмови у відкритті провадження за апеляційною скаргою та обмежує право особи на доступ до правосуддя.

Слід взяти до уваги також і рішення КСУ, які, хоча й стосуються інших юрисдикцій, але розглядають по суті схоже питання: ґрунтувати тлумачення закону на формальному розрізненні назв процесуальних рішень або на з`ясуванні суті правових питань, поставлених перед судом.

Так, в рішенні щодо офіційного тлумачення положення пункту 10 частини 1 статті 293 Цивільного процесуального кодексу КСУ розглянув ситуацію, коли окремо від рішення суду могли бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо внесення виправлень у рішення, але прямо не передбачалось окреме оскарження ухвал про відмову у внесенні виправлень.

КСУ вирішив, що це положення необхідно розуміти так, що апеляційному оскарженню окремо від рішення суду підлягають ухвали суду першої інстанції як про внесення виправлень у рішення, так і про відмову у внесенні виправлень у рішення.

В обґрунтування рішення КСУ зазначив: «можливість апеляційного оскарження ухвал суду першої інстанції про відмову у внесенні виправлень у рішення в такому самому порядку, як і ухвал щодо внесення виправлень у рішення, узгоджується зі справедливістю як складовою принципу верховенства права та визначеними в частині третій статті 129 Конституції України основними засадами судочинства…».

Аналогічне рішення КСУ прийняв у справі про апеляційне оскарження ухвал суду, зазначивши, що положення пункту 18 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України стосовно можливості апеляційного оскарження ухвали суду щодо видачі дубліката виконавчого листа у взаємозв`язку з положенням пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України необхідно розуміти як таке, що передбачає право оскаржувати окремо від рішення суду в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції як про видачу дубліката виконавчого листа, так і про відмову у його видачі.

Так, КСУ тут визнав, що, виходячи із засад і завдань судочинства, можливість оскарження всіх видів рішень, що стосуються одного питання, імпліцитно міститься у відповідному положенні закону, навіть якщо не всі з них поіменовані у відповідному положенні закону.

Якщо використовувати сутнісний підхід до визначення характеру рішень щодо арешту майна під час кримінального провадження, то ухвалою про скасування арешту майна слідчий суддя припиняє дію попередньої ухвали про арешт і фактично відмовляє у продовженні раніше накладеного арешту на майно, і, навпаки, відмовляючи у скасуванні арешту майна, суддя фактично продовжує дію попередньої ухвали про арешт майна. Тому, незважаючи на різні назви рішень щодо арешту майна, що зумовлюється тим, що одні з них є первісними, а інші наступними, вони всі стосуються одного і того ж питання і тягнуть за собою подібні правові наслідки для права на мирне володіння майном.

Таким чином, Верховний Суд приходить до висновку, що ухвала слідчого судді про скасування арешту майна або про відмову у такому скасуванні призводить до таких же правових наслідків, як і ухвала про арешт майна  або відмову в арешті майна, тому положення пункту 9 частини 1 статті 309 у їх взаємозв`язку зі статтями 170, 173, 174 КПК передбачають право на апеляційне оскарження не лише ухвали слідчого судді про арешт майна або відмову у ньому, а також і ухвали про скасування або про відмову у скасуванні арешту майна.

ВС доходить висновку, що апеляційний суд, розглянувши апеляційну скаргу на ухвалу слідчого судді про скасування арешту майна, діяв в межах своєї компетенції.

Оскільки володілець майна та її представник порушують питання про перегляд ухвали апеляційної інстанції, якою ухвала слідчого судді переглянута в апеляційному порядку по суті, то відповідно до частини 4 статті 424 КПК така ухвала суду оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Враховуючи викладене, Суд вважає, що це касаційне провадження підлягає закриттю. У зв`язку з цим, Суд не розглядав інші доводи, висловлені у касаційній скарзі.

Раніше ми повідомили, що адміністративний арешт майна платника податків є винятковим способом забезпечення виконання платником податків його обов’язків, визначених законом.