Посилення відповідальності за СЗЧ є спробою закрити очі на проблему замість її розв’язання.

Верховна Рада України у першому читанні ухвалили законопроєкт № 13260 про повернення кримінальної відповідальності за СЗЧ. Передбачається, що військові, які вперше самовільно залишили підрозділ, але бажають продовжити військову службу, можуть бути звільнені від покарання, за умови згоди безпосереднього командира (того ж чи іншого підрозділу). Цей механізм широко використовувався військовими, які хотіли перевестись в інший підрозділ, але не могли цього зробити шляхом подання рапорту (через протидію чи бездіяльність командування зокрема). Натомість пропонується заблокувати цей механізм, замінивши його на ув’язнення – безальтернативно в умовах воєнного стану.

Запропоновані зміни були внесені групою нардепів, які могли б успішно замінити собак в експериментах професора Павлова, адже аналізуючи їхній законотворчий доробок, не можна не помітити повторення одного і того ж патерну поведінки – “є проблема – посилюємо покарання”. 

Зокрема, нардепи Іонушас, Завітневич, Веніславський, Неклюдов (всі “слуги”) пропонували ідеї карати військових за критику командування, запровадити кримінальну відповідальність для всіх, хто виїхав за кордон і навіть заборонити військовим оскаржувати незаконні накази. Навдивовижу, цього разу обійшлось без нардепки Безуглої, яка була авторкою законопроєкту про дозвіл розстрілювати військових за непокору командирам, але згодом перекваліфікувалась у захисників всіх військовослужбовців від всіх генералів у фейсбуці.

Станом на другу половину 2025 року в Україні відкрито більше 250 тисяч справ щодо СЗЧ і дезертирство (перша, за статтею 407 ККУ передбачає залишення служби на понад 3 доби, друга, за статтею 408 ККУ – назавжди), з них половина – у 2025 році. Це свідчить не стільки про те, що в поточному році люди вдвічі більше тікають з ЗСУ, скільки про популярність переведення в інші підрозділи таким шляхом. Власне, в умовах відсутності навіть обговорення демобілізації та встановлення часу безперервної служби, таке переведення лишається чи не єдиним квазілегальним варіантом для військовослужбовця зберегти контроль над своїм життям.

Також СЗЧ є своєрідною можливістю піти у “відпустку”, коли це неможливо в передбачений законом спосіб – з будь-яких причин. Враховуючи той рівень психологічної та фізичної напруги, в яких четвертий рік живуть військові – це спосіб вберегти психіку в умовах, коли навіть теоретичного законного варіанту зробити це – не існує, оскільки не існує жодної дієвої системи моніторингу та реагування держави на критичний морально-психологічний стан військовослужбовців, як і системної роботи щодо уникнення такого вигорання – зокрема і шляхом створення можливості для ротацій в тил і відпочинку.

Проблема в тому, що переведення чи відпустка через СЗЧ вимагає десятків годин роботи слідчих, прокурорів, суддів, служб військових частин і так далі. А як наслідок – і фінансових витрат на всю цю діяльність, яка не має жодного корисного результату сама по собі. 

Здавалось би, що є очевидне рішення (точніше – паліатив, але як вже є) цієї проблеми – спростити процедуру переведення до того формату, який існує через етап СЗЧ – за бажанням самого військовослужбовця і згодою командира на новому місці. В будь-якому випадку, перевестись на тилові посади всім не вийде, через обмеження у штаті підрозділів, навіть якщо не обмежувати переведення варіантом “з бойової в бойову” і “з тилової в бойову або тилову” посаду. 

Додатково не завадило б збільшення періоду відсутності військовослужбовця, який не вважається СЗЧ – з поточних трьох днів до, наприклад, тижня, десяти днів. Це щонайменше допомогло б тим командирам, які стежать за станом підлеглих і дають можливість “неформальної” відпустки у ситуаціях, коли людина або відлежиться кілька днів у тиші і спокої, або просто дезертирує, чи й гірше.

Третім логічним рішенням з огляду на ситуацію, що склалася, було б унормування процедур навколо СЗЧ – визначення переліку структур, які ведуть ці провадження (справи часто “футболяться” між судами через нюанси процесуального права та різне тлумачення ого норм), передача паперової роботи щодо СЗЧ всередині армії від служб підрозділу з якого пішли у СЗЧ та підрозділу, до якого пішли – до окремої структури, яка б заразом аналізувала та систематизувала накопичений обсяг даних. Останнє дало б змогу працювати вже не над паліативом, а реальним розв’язанням проблеми на основі фактичних даних, а не уявлень, припущень та упереджень. Якщо людина йде в СЗЧ через некомпетентність командира, через моральне виснаження і через бажання змінити профіль служби (умовно, з РЕБ на дрони), то це передбачає три різні сценарії реагування, а не один на всіх.

Що маємо натомість з законопроєктом № 13260 – ліквідується поточна можливість хоч якось впливати на своє життя в межах армії. Жодна проблема не вирішується. Створюється ризик зростання кількості випадків СЗЧ, оскільки навіть ув’язнення має визначений строк, на відміну від військової служби, навіть не враховуючи дуже ймовірної амністії по завершенню бойових дій. Значно зростає кількість ув’язнених, що тягне за собою переповненість СІЗО (це безальтернативний варіант запобіжного заходу) та тюрем, як і витрат бюджету на утримання людей, які навпаки – приносили б користь в іншому місці. 

Буквально – нуль розв’язаних проблем в обмін на декілька нових. На додачу до всього, законопроєкт № 13260 ускладнює процедуру розгляду вже наявних проваджень, і звужує перелік підрозділів, до яких можливе повернення на службу до визначених Генеральним штабом. 

Найбільш іронічним є те, що автори законопроєкту пояснюють необхідність його ухвалення потребою в удосконаленні кримінального законодавства щодо звільнення від покарання тих людей, які добровільно повернулись на службу, а також тим, що механізм звільнення від відповідальності за перше СЗЧ при умові повернення на службу себе вичерпав. Але якось так вийшло, що з першим законопроєкт робить протилежне заявленому, а щодо другого не варто й казати, що проблема не лише не вичерпана, а й посилюється.

Враховуючи, що законопроєкт № 13260 вже пройшов перше читання, залишається сподіватись на резонанс навколо проблеми, щоб до другого читання нардепи внесли правки, які дозволять хоча б не поглибити проблему.