Політична воля замість закону – як санкції стали інструментом позасудової розправи

Минулого тижня видання “Букви” опублікувало протокол наради в Міністерстві економіки від 12 лютого 2025 року, формальним предметом якої був розгляд листа Держфінмоніторингу № 228/413-04/ДСК, а фактичним – звернення до РНБО з поданням щодо запровадження санкцій проти Петра Порошенка.

Вся санкційна процедура, яка зазвичай займає якщо не місяці, то щонайменше тижні, цього разу вклалася у 2 дні. 11 лютого ДБР надіслало листа до Держфінмоніторингу з переліком власних проваджень проти Порошенка (з них лише одне має хоча б приблизне відношення до сфери діяльності цієї служби). 12 лютого служба фінансового моніторингу надіслала вже свій лист до Мінекономіки, в якому виклала те, що отримала від ДБР. В цей же день встигли зібратись нарада в Мінекономіки та засідання РНБО, розглянути матеріали за майже два десятки років, проаналізувати їх та вирішити, що санкції запроваджувати треба. В цей же день всі відповідні документи були написані в РНБО, проголосовані, передані до Офісу президента, там підготовлений текст указу, який і підписав президент.

Як зазначили у виданні, швидше ухвалювали хіба що закон проти НАБУ і САП, за який Володимир Зеленський отримав свій перший загальнонаціональний протест під час повномасштабної війни. Хотілося б, звісно, щоб не лише особисті бажання президента, а й якісь потрібні для країни речі втілювались з такою гіпершвидкістю. Чи хоча б потрібні для війська.

Проте, швидкість запровадження, яка призвела до численних помилок в указі Зеленського, правок всупереч процедурі та дала Порошенку шанс скасувати указ в суді, є найменшою проблемою. Розглянемо їх послідовно.

Перший факт, який заслуговує на увагу – в основу санкційного указу лягли провадження ДБР, жодне з яких так і не дійшло до обвинувачення в суді. Це вже саме по собі свідчить про їхню безперспективність в межах законної процедури. Навіть з публічно відомої інформації можна припустити, що принаймні суди першої інстанції, попри значний тиск, відмовились (принаймні поки що) реалізовувати основний сценарій влади – посадити Порошенка за ґрати в одному з проваджень ДБР. 

Другий цікавий факт, на який не звернули уваги “Букви” у своїй публікації  – Держфінмоніторинг координується Мінфіном, але питання про запровадження санкцій скерував до Мінекономіки. Обидва ці міністерства мали відповідні повноваження, тож справа не в тому, що Мінфін формально не міг ініціювати перед Кабміном звернення до РНБО. 

З цього, і подальшого підвищення Юлії Свириденко з міністра економіки до прем’єр-міністра, можна зробити висновок, що не лише суди, а й міністр фінансів Марченко і тодішній прем’єр Шмигаль відмовились брати участь у боротьбі Зеленського з Порошенком, як тільки вона перейшла з просто політичної у потенційно кримінальну історію. Що логічно, адже в урядовців президентського імунітету немає. Або ж обидва чиновники розуміли як до особистої вендети Зеленського руками державних органів ставляться західні партнери України і не захотіли псувати собі майбутнє. Що теж дуже логічно.

Ще одна проблема, яка стосується Фінмоніторингу – жодна з описаних у листі на Мінекономіки підстав для запровадження санкцій не стосується безпосередніх повноважень цієї служби. Згідно з Положенням про Державну службу фінансового моніторингу України, з “санкційних” повноважень у неї – лише інформування первинних суб’єктів фінмоніторингу про тих осіб, щодо яких санкції уже запроваджено, що цілковито в межах логіки роботи таких структур. Відтак можна припустити, що йдеться не про нормальну бюрократичну процедуру, а про те, що новопризначений очільник Держфінмоніторингу (переведений туди з Полтавської ОВА, де встиг стати фігурантом корупційного провадження щодо будівництва фортифікацій – посилання) погодився взяти участь у санкційному процесі після того, як відмовились усі структури, які мають необхідні для цього повноваження.

Третя проблема – це формальні підстави для застосування санкцій, серед яких нібито заснування Партії регіонів (що неодноразово спростовано), “вугільна справа”, справа “Харківських угод” (обидві так і не дійшли до обвинувачення) та клопотання щодо громадянства Новинського (надане Януковичем у 2012). Повний текст документа та стисле викладення підстав для подання про запровадження санкцій можна прочитати в публікації “Букв”, зауважимо лише те, що всі вони стосуються подій, які відбулись 10, 15 і більше років тому. Що робить безглуздими навіть кримінальні провадження ДБР, навіть якби вони мали реальні перспективи дійти до вироку в суді, адже строки притягнення до кримінальної відповідальності за цими справами уже минули. Застосовувати у таких випадках санкції, інструмент для оперативного реагування – безглуздя у квадраті.

Крім того, частина 2 статті 1 закону “Про санкції” містить вичерпний перелік осіб, до яких санкції можна застосувати – іноземні держави, іноземні юридичні особи та фізичні особи-нерезиденти (і контрольовані ними юридичні особи), іноземці, особи без громадянства та суб’єкти, які здійснюють терористичну діяльність. Жодна з цих категорій не стосується Порошенка.

Власне, той факт, що подання на Порошенка робила не СБУ, як зазвичай, а Мінекономіки, свідчить, що санкційна конструкція не має правового фундаменту. Ба більше, як писало видання “Дзеркало тижня”, у Службі безпеки підготували детальну доповідну для президента про негативні наслідки санкцій проти Порошенка, як внутрішні, так і зовнішні. Яку Володимир Зеленський проігнорував, знову поставивши особисті бажання вище за державні інтереси.

Тож опублікований документ пояснює, чому представники президента і уряду на засіданнях Верховного Суду руками і ногами впираються у нібито секретність цієї інформації, вимагаючи закритого розгляду. Адже інакше те, що санкції проти політичного опонента президента були застосовані всупереч закону, стане публічним, а Верховний Суд постане перед дуже непростим вибором – своїм рішенням підтвердити остаточний перехід України до автократії білоруського типу, де рішення людини на вершині системи і є реальним законом, або засмутити Офіс президента і стати жертвою медійного тиску та переслідувань з боку правоохоронних органів, як це було з іншими людьми, які закон і належні процедури ставлять вище за вказівки з ОП. 

Вочевидь, і в Офісі президента та уряді не впевнені, на чию сторону стане Суд, президента чи закону, тому окрім вимог про закрите засідання намагаються максимально саботувати процес, затягуючи його та ігноруючи вимоги Суду щодо надання доказів у справі.

У підсумку маємо таку ситуацію. Всупереч приписам закону, приводом для санкцій стали не реальні порушення закону, виявлені Держфінмоніторингом, ДБР, СБУ чи ще якоюсь структурою, а перелік епізодів з політичного життя Петра Порошенка у ті часи, коли Володимир Зеленський перед росіянами у латвійській Юрмалі порівнював Україну з актрисою “у німецькому фільмі для дорослих”, яка “готова прийняти у будь-якій кількості з будь-якого боку” (за ці слова він так і не вибачився), а перед російськими найманцями і ставлениками у фактично окупованому Донецьку закликав “максимально давить и шатать действующую власть” (це був квітень 2014 року, уже після втечі Януковича, окупації Криму та початку окупації сходу України) у компанії російських артистів (сама ця заява в ситуації де і з ким вона була зроблена, тягне на кримінальну статтю не менше, ніж усе, що інкримінують Порошенку).

До обох з них, як і до епізодів з їхньої біографії, можна ставитись як завгодно. Це матиме значення лише на виборах, якщо такі колись відбудуться, обидва доживуть до них і вирішать брати участь. Проте нестримне бажання Володимира Зеленського щось зробити з Петром Порошенком – щонайменше зупинити його публічну активність щодо допомоги армії (хоча не вдалось навіть цього), а в ідеалі – відправити попередника за ґрати, створює ситуацію, в якій ціла низка державних структур витрачає сотні тисяч гривень платників податків заради політичної боротьби.

Чого в цій ситуації немає, так це законності та здорового глузду. Якщо з першою все зрозуміло, то щодо другого залишається ключове питання – навіщо це зараз? 

Політичний процес в Україні зупинився 24 лютого 2022 року і відновиться не раніше, ніж буде досягнуто стабільного і довгострокового припинення вогню, щонайменше на декілька місяців поспіль, що дозволить провести вибори. Жодна людина у світі (крім хіба Путіна) не знає коли це станеться і чи станеться взагалі. За таких умов атакувати політичного опонента, хизуючись 60-80% підтримкою суспільства, нагадує побиття “беркутівцями” Януковича студентів на Майдані – крок, який тільки розпалив боротьбу, що мала всі шанси видихнутись за лічені дні. 

Звісно, ніхто не вийде на Майдан заради Петра Порошенка особисто (хоча спроби ув’язнити його у 2021 році зібрали багатотисячні протести), але з його кейсу зроблять висновки всі – навіть люди, які самого Порошенка терпіти не можуть. Тому що якщо вдасться звалити фігуру такого масштабу і впливу, то всіх інших буде значно простіше. Це дуже небезпечна дорога в умовах повномасштабної війни, на яку влада стала без будь-яких, крім суто особистих, причин.

Але найголовніше, що перший крок відкриває цю дорогу для всіх, включаючи наступників Володимира Зеленського, які так чи інакше будуть, навіть якщо він сам у це не вірить.