Новий Цивільний кодекс – печерні традиції у цифровій обгортці

Проєкт нового Цивільного кодексу (№15150), який цього тижня ухвалила Верховна Рада у першому читанні, є дуже дивним документом. Щонайменше, через майже маніакальне бажання спікера Руслана Стефанчука залишити таким чином слід в історії української юриспруденції. Новий кодекс не лише має повністю замінити чинний ЦКУ, який ще далеко не застарів, а й повністю змінює структурну логіку цивільного права в Україні, підмінюючи собою кілька різних кодексів та профільних законів. І якимсь чином поєднує у собі деякі новаторські ідеї з таким печерним традиціоналізмом, що навіть в нинішній Росії це могли б взяти на озброєння.

На вістрі критики проєкту нового Цивільного кодексу опинилось поняття “доброзвичайності”, точніше те, наскільки широко і не завжди доречно воно використане. Проєкт нового ЦКУ визначає доброзвичайність як сукупність моральних норм та принципів, стандартів етичної поведінки та загальновизнаних уявлень про належну поведінку, усталених у суспільстві. 

Уявімо, що в суспільстві існує стійке переконання про те, що “б’є – значить любить” або “не слід виносити сміття з хати”, або “жертва сама винна, що спровокувала ґвалтівника відвертим одягом”. За логікою проєкту нового ЦКУ, такі “загальновизнані уявлення про належну поведінку” можна застосовувати, наприклад, у суді для ухвалення рішень.

Поняття “доброзвичайність” у проєкті нового ЦК фактично замінює собою поняття “моральні засади суспільства”, яке присутнє в чинному ЦКУ – однак використовується в декілька разів частіше і має значно більшу вагу. Якщо в чинному ЦК “моральні засади” слугували лише орієнтиром, нічого суттєво не регулюючи, то проєкт нового ЦКУ перетворює “доброзвичайність” і на джерело права, і на рамку допустимої поведінки, і підставу для кожного судді трактувати зміст цього поняття на власний розсуд – що і є найбільшою проблемою.

Наприклад, стаття 1513 проєкту нового ЦКУ дозволяє суду вживати заходів для примирення подружжя, якщо це відповідає доброзвичайності. Така конструкція фактично лише відтягує в часі можливість розірвати шлюб, без будь-яких суттєвих підстав, окрім особистого світогляду конкретного судді. Ця норма перекочувала в проєкт нового ЦК з нинішнього Сімейного кодексу, куди вона потрапила на тлі уявлень про шлюб (на рівні нормативного регулювання) як про щось винятково сакральне (хоч у релігійному, хоч у бюрократичному сенсі), а не про вид цивільно-правового договору, рішення про розірвання якого кожен з учасників має право ухвалити в будь-який момент і виключно за власним бажанням.

Окрім шлюбно-сімейних відносин “доброзвичайність” в проєкті нового ЦКУ застосовується ще у понад 30 статтях, зокрема в контексті настання юридичних наслідків у разі порушення принципу доброзвичайності. І якщо для регулювання договірних відносин такий підхід ще має сенс, то в багатьох випадках логіка проєкту нового ЦКУ викликає, щонайменше, подив.

Наприклад, проєкт дозволяє (стаття 114) відповідному органу державної влади звертатись до суду з позовом про припинення діяльності установи, якщо мета її суперечить доброзвичайності. Зміст доброзвичайності, як і суперечність доброзвичайності кодекс відносить на розсуд чиновників та суддів.

Також доброзвичайності (окрім вимог закону) має відповідати рішення повнолітньої дієздатної фізичної особи стати прижиттєвим донором парних органів, органів, здатних до самовідтворення, репродуктивних клітин, кріоконсервованих ембріонів, гемопоетичних стовбурових клітин. Який стосунок до доброзвичайності має рішення повнолітньої дієздатної людини щодо свого тіла – автори проєкту нового ЦК не пояснюють.

Захист доброзвичайності автори проєкту нового ЦКУ вважають настільки важливим, що внесли його до списку обставин, які виключають факт дискримінації особи (стаття 317) – не є дискримінацією фізичної особи за ознаками індивідуальності встановлення відмінностей, обмежень, привілеїв або вимог у відносинах, якщо вони об’єктивно обґрунтовані, розумні, мають легітимну мету, способи досягнення якої є належними та необхідними, зокрема захист доброзвичайності. Зайве казати, що під настільки розмитий критерій можна підвести будь-які обставини для дискримінації.

“Доброзвичайність” і невиправдано широке її застосування де треба і де не треба, є не єдиним спірним аспектом проєкту нового ЦКУ. Статтею 328 проєкту нового ЦКУ регулюється “право на забуття”, тобто на вилучення, знеособлення, знищення інформації про себе із загальнодоступних джерел, припинення видачі посилань (деіндексації) на таку інформацію за її іменем, якщо така інформація є недостовірною, неактуальною, неповною, обробленою протиправно, втратила суспільний інтерес, а її подальша обробка завдає шкоди особистим правам такої особи.

Теоретично, ця норма відповідає європейському законодавству (стаття 17 GDPR) та судовій практиці (справа Google Spain проти AEPD та Маріо Гонсалеса, 2014), де ЄСПЛ вирішив, що пошукові системи зобов’язані видаляти з індексації посилання на застарілу та недоречну інформацію про фізичну особу (самі публікації зберігаються, проте в пошуковику ви їх не знайдете, потрібен прямий URL або внутрішній пошуковий двигун сайту). 

На практиці ж це означатиме, що, наприклад, колишній голова ОП Андрій Богдан, який через причетність до режиму Януковича підпадав під люстрацію і не міг займати державні посади, зможе домогтись видалення інформації про це. Варто нагадати, що заради призначення Богдана Володимир Зеленський у 2019 році перейменував Адміністрацію президента на Офіс президента. До слова, той же Володимир Зеленський міг би домагатись видалення інформації про кпини над Голодомором в часи роботи в “Кварталі 95” та про порівняння України з “актрисою з німецького кіно, яка готова приймати з будь-якої сторони”.

Ще одне, вкрай важливе, зауваження – право на забуття є інструментом мирного часу і стабільного суспільства та держави. В Україні ж за останні 25 років відбулись дві масштабні революції, війна та декілька переходів від авторитарного до демократичного стилю управління і назад. Інформація про причетність до режиму Януковича, колабораційну діяльність, російське громадянство, судимість за дії проти держави, корупцію під час війни – є водночас “неактуальною” та важливою для розуміння контексту, і видалення її з пошуку радше послужить на користь корупціонерам та колаборантам, ніж українському суспільству.

Об’єктивності ради, в проєкті нового ЦК дійсно є ряд сучасних і необхідних норм, які здатні поліпшити законодавство в частині регулювання правовідносин у цифровій сфері. Це і врегулювання прав на цифрову ідентичність – власне зображення, голос, цифровий образ (слід), біометричні та навіть генетичні дані (статті 318-321). Закріплюється на рівні закону й право на цифрове забуття (видалення цифрового сліду), що раніше опиралось на прецедентну практику ЄСПЛ та вирішувалось індивідуально у кожному випадку. 

Новий кодекс поширює принцип таємниці спілкування на цифрові сервіси – месенджери, відеочати (не те щоб чинний ЦКУ цього не передбачав, але не конкретизував) і містить новацію, про яку неодноразово згадували з початком війни – право на посмертне збереження за нею номера телефону або іншого цифрового ідентифікатора. Кодекс, звісно, не містить прямого зобов’язання операторів робити це, але створює правову підставу для кроку, важливість якого очевидна кожному, хто втрачав близьких і згодом бачив їхній номер знову онлайн.

Кодекс також закладає підвалини для регулювання права на цифрову тишу – обмеження небажаних дзвінків, повідомлень, спаму тощо. Фактично, закріплюється регулювання того прогресу, який відбувся з 2003 року, коли було ухвалено чинний ЦКУ.

Проте, всі сучасні норми, які містить проєкт нового ЦКУ, не компенсують шкоди від тих рішень, які згадані на початку. Тим паче, що для осучаснення законодавства не потрібно скасовувати декілька чинних кодексів та законів і ухвалювати замість них новий, надміру роздутий кодекс – всі ці зміни цілком можна інтегрувати в чинне законодавство окремими законами, як це зазвичай і відбувається.

Тому ідея з рекодифікацією Цивільного кодексу є щонайменше несвоєчасною. Переписувати один з ключових нормативно-правових актів в процесів активної трансформації суспільних відносин в умовах війни – означає необхідність повторити цю ж процедуру вже через декілька років, замість 30-50, як очікується від документа такого масштабу. Виникне й суто практична проблема уже зараз – українські суди і так катастрофічно перевантажені справами на тлі не менш катастрофічної нестачі працівників. Додайте сюди повністю нову логіку цивільного права та новий кодекс – і отримаємо параліч судочинства мінімум на рік чи й більше, з чим свого часу зіткнулась Чехія (яка не була у війні, соціальній та економічній кризі).

Не менше проблем виникне з укладеними правочинами, зокрема заповітами, які можуть потрапити у пастку двох кодексів – складались вони з одним регулюванням, а виконуватись можуть з зовсім іншим. Новий Цивільний кодекс майже не приділяє уваги перехідному періоду, на думку його авторів, це має відбутись якось саме собою, але воно так не відбудеться і Україна уже проходила через подібне під час зміни Кримінального процесуального кодексу в 2012 році (теж до війни).

Проєкт нового ЦКУ це результат дійсно титанічної роботи, але в цьому й полягає проблема – ні у цьому матеріалі, ні в інших на цю ж тему не розглянуто й 10% потенційних ризиків, прогалин та колізій, які виникнуть в разі набрання чинності цим проєктом. Зрештою, майже нереально в нинішніх умовах здійснити належну фахову оцінку та суспільне обговорення настільки монументального документа. Це допомогло б уникнути багатьох проблем та повторних витрат мільярдів гривень на рішення, які не мають інших аргументів на свою користь, крім бажання авторів увійти в історію української юриспруденції.

Однак, судячи з того, що на ухвалення в першому читанні понад 800-сторінкового документа, який містить 1949 статей і регулює буквально кожен аспект повсякденного життя громадян, народні депутати витратили аж 22 хвилини – вони не надто переймаються наслідками своїх рішень, а більше керуються бажанням не посваритись з головним лобістом нового Цивільного кодексу, спікером Верховної Ради Русланом Стефанчуком.