Наслідки популізму та безвідповідальності

Попри те, що зростання (за активної участі Росії) соціальної напруги та конфліктів через мобілізаційні процеси тривало не один місяць, попри наявність достатньої кількості часу та можливостей і для комунікації з суспільством, і для напрацювання ефективних управлінських рішень, влада, на чолі та починаючи з Верховного головнокомандувача обрала тактику ігнорування проблеми. Наслідком цього стала тривала криза, яка призвела спершу до підпалів армійських авто, а тепер і до вбивства військовослужбовця ТЦК на Полтавщині. Воно буде не останнім, якщо не вжити змін у державній політиці та ставленні до процесів мобілізації.

За тиждень до цього кричущого випадку Володимир Зеленський дав інтерв’ю італійській журналістці Чечілії Салі, яка запитала його про труднощі з мобілізацією. Зміст і тон відповідей президента в цій розмові вкотре підтвердив те, що Володимир Зеленський й надалі уникатиме не лише рішень, а й серйозної розмови щодо критичних питань, якщо бачить в цьому загрозу для свого рейтингу. Адже слова “нам треба працювати, щоб було більше ротацій та відпусток у військових” – це слова не лідера держави, а людини, яка сподівається, що “якось воно буде”. Ще одним доказом цього стала реакція на вбивство – президент ніяк не прокоментував його, як і міністр внутрішніх справ та міністр оборони. Фактично, армія знову виявилась наодинці зі своїми проблемами, адже за добу єдиною публічною реакцією керівника вищого рангу була заява командувача Сухопутних військ ЗСУ генерал-майора Драпатого.

Чи не єдиним випадком, коли Володимир Зеленський активно коментував питання мобілізації, як основоположне для функціонування армії, була ситуація з хабарництвом одеського воєнкома Борисова, скандал з яким став для президента можливістю відправити у відставку взагалі всіх керівників обласних ТЦК та СП. Традиційно для свого стилю управління, президент ухвалив це рішення, керуючись радше медійними, ніж управлінськими мотивами, не маючи ані плану, ані ресурсів для заміни цих людей без шкоди для процесу мобілізації. Що характерно, корупції в ТЦК після цього теж не дуже поменшало.

Це стало першим каменем у лавині відверто дурних рішень та прокрастинованих проблем, адже в умовах повномасштабної війни ніхто в армійській структурі не міг дозволити собі взяти паузу на кілька місяців для того, щоб налагодити роботу з новими людьми на ключових посадах. Тим паче, що на зміну звільненим воєнкомам, знову ж таки, з ініціативи президента, прийшли бойові офіцери – тобто люди, максимально далекі як від взаємодії з цивільними, так і від кадрового менеджменту.

Надалі президент старанно уникав будь-яких асоціацій між ним і потребою забирати до армії цивільних. Конфлікт між колишнім головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним, який незадовго до відставки заявив про потребу призвати ще 500 000 людей, та президентом, який вимагав від Генштабу “більше аргументів” для пояснення саме таких обсягів, став зайвим доказом того, що потреби ЗСУ президентом сприймаються як другорядні, коли мова йде про болючі для рейтингу рішення.

Згодом проблему посилив підтриманий суспільством тренд “видавати повістки” злочинцям (від порушників правил дорожнього руху до ґвалтівників), порушникам комендантської години, дрібним хуліганам та й просто кожному, хто поводився “якось не так”. Цей абсурд дійшов до того, що у скандальній справі “п’яних вечірок” повістки вручили не лише учасникам, яких підозрювали у зґвалтуванні (і яким паралельно обирали запобіжні заходи), а й адвокату, який прибув для участі у слідчих діях. 

Важливий аспект – “дати повістку” не означало “мобілізувати” на практиці. І це стало ще одним каменем у лавині проблем з мобілізацією, адже суспільство трактувало таку різницю між заявами та дійсністю як результат корупції, навіть якщо в деяких випадках йшлося про банальну недбалість. Наприклад, той же фігурант скандалу з “п’яними вечірками” Андрій Ярина через рік після показового вручення повістки не лише не з’явився на передовій, а й вийшов з СІЗО після внесення застави. Інший фігурант скандалу, Олег Захаров, через пів року після вручення повістки відсвяткував гучне весілля – у лакшері-готелі під Львовом, а не в бліндажі під Покровськом. Воєнкоми, які підписували повістки обом, також не були притягнуті до відповідальності за неефективні дії у цих двох випадках. Це створює в суспільстві враження корупційної безкарності та спонукає до того, щоб не мати нічого спільного з державою, яка допускає такі речі.

Весь цей дисонанс між заявами та дійсністю накладався на цілком об’єктивні процеси – контрнаступ ЗСУ та посилення наступальних дій росіян. Армія потребувала поповнень, неможливість проводити ротації та відновлення призводила до зростання втрат, зростала кількість СЗЧ – тоді як мобілізаційна структура не мала ані політичної підтримки, ані дієвого сприяння з боку бюрократичного апарату. При цьому мобілізаційні плани ніхто зменшувати не збирався (про них просто не говорили після реакції на згадану вище заяву Залужного), а ТЦК були полишені самі на себе і виконували поставлені завдання так, як уміли.

Варто окреслити – поточні мобілізаційні практики, які отримали назву “бусифікації”, є неприпустимими і не можуть бути виправдані. Водночас, засуджуючи та вимагаючи припинення “бусифікації”, слід розуміти, чому до цього дійшло і як не допустити їхнього продовження та повторення в майбутньому. Саме розуміння причин деградації суспільних взаємин до такого рівня є запорукою розв’язання цієї проблеми, а не декларативна заборона, яку ми ймовірно почуємо в одному зі звернень президента через деякий час. 

Адже “бусифікація” стала логічним і єдиним можливим наслідком тих передумов, які були описані раніше. Очевидно, що якщо ви дасте якимось людям можливість чинити примус для виконання поставлених перед ними завдань без контролю за ними – вони будуть чинити примус. Тому що так влаштована людина, а не тому, що з Україною чи українцями щось не те. Роль держави, побудованої на законах та правилах, полягає саме в тому, щоб цей примус був поступовий (спершу зобов’язання, потім штраф, і лише потім затримання), чітко регламентований (хто, щодо кого і в яких виключних випадках може його чинити) та збалансований (відповідальністю для уповноважених і можливістю оскаржити їхні дії).

Практичне втілення всього переліченого й мала забезпечити держава в особі тих інституцій та осіб, які визначені Розділом ІІІ закону “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” – Верховна Рада, президент, Кабмін, центральні та місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування. З цього переліку саме на президента покладається загальне керівництво мобілізацією та координація діяльності решти органів державної влади. Натомість, ці процеси були залишені на розсуд самих виконавців, від яких вимагали виключно результат.

Справедливості ради варто зробити ремарку – рішучий спротив залученню до теми мобілізації чинив не лише президент Зеленський. Можна згадати хоча б очільника Мінцифри Федорова, який готовий був хоч кістьми лягти, але не допустити появи повісток в Дії. Хоча саме там було б логічним розгортання як системи оповіщення, так і системи інформування про штрафи за ігнорування повісток. При цьому Федоров не упускає можливості похвалитись інтеграцією в Дію процедури бронювання – адже суспільство значно краще ставиться до цієї можливості уникнути військової служби, ніж до можливості потрапити до війська.

Щонайгірше, внаслідок такої політики, внаслідок “бусифікації”, армія теж не отримала належного поповнення. Численні скарги військових на те, що ТЦК та ВЛК мобілізують людей з алкогольною та наркотичною залежністю, тяжко хворих, асоціальних, відверто не здатних виконувати більшість актуальних завдань в сучасних умовах війни.

Військове керівництво, яке після відставки Залужного засвоїло урок і вже не ризикує робити публічні заяви про те, що армії потрібна мобілізація сотень тисяч цивільних, стикається з рівнянням, яке неможливо вирішити. Високі втрати в піхоті та неефективна мобілізація непридатних для передової людей змушують переводити в піхоту фахівців з інших родів військ. В результаті переводів знижується загальний фаховий рівень та спроможності ППО, підрозділів зв’язку, артилерії, логістики тощо. А неефективна мобілізація перешкоджає наповнити ці підрозділи професіоналами своєї справи. Нескладно здогадатися, де виникне наступна криза при збереженні цього підходу. Питання лише в її масштабах і наскільки це похитне стійкість України.

Було б зовсім наївним вважати, що Росія не скористається цими можливостями. Ми не знаємо достеменно, чи було вбивство військовослужбовця в Пирятині, як і вибух будівлі ТЦК в Рівному, справою рук російських агентів, чи результатом емоційних рішень без прямого зв’язку між собою, чи це був наслідок того інформаційного фону і наративів, які безперешкодно транслюються в Україні щонайменше два минулих роки. Однак можна абсолютно впевнено стверджувати, що Росія задіяла всі свої можливості та наявні ресурси для того, щоб цей фон з локальних сплесків невдоволення перетворився на загальний тренд. І так само можна стверджувати, що Росія зробить усе від неї залежне, щоб цей тренд вийшов за межі соцмереж у реальний світ – вибухами, вбивствами та підпалами, які будуть супроводжуватись тезами про “народних месників”. Хоча саме український народ Росія й намагається знищити цими методами.

Доки ще не пізно і українська держава залишається функціональною, можна розглянути шляхи виходу з кризи.

Оскільки головною потребою є забезпечення армії, першим кроком має стати запровадження фінансових стимулів для новобранців, мобілізація пільг для ветеранів та гарантій (майнових, медичних, освітніх) для військовослужбовців та їхніх спадкоємців загалом. 

Перше і друге має бути максимально очевидним і “фізично” вираженим – йдеться саме про конкретні грошові суми, у розмірі, кратному до середньої річної зарплати на день укладення контракту. Можна дуже довго говорити про моральний бік питання, але краще ці розмови відкласти до моменту, коли в Генштабу ЗСУ не буде потреби знімати людей з ППО, щоб було кому тримати позиції. А якщо про моральний аспект хочуть поговорити представники влади, то їм краще згадати кількість корупційних скандалів серед членів команди президента та кількість “слуг народу” які чудово почувають себе за кордоном. 

На сьогодні влада втратила будь-яке право апелювати до категорій обов’язку та моралі, отже доведеться заплатити людим за роботу, якщо влада планує залишатися владою.

Другим кроком має стати позбавлення всіх невластивих функцій та зведення завдань ТЦК до адміністративних та соціальних (як це й передбачено Положенням про ТЦК та СП) – супровід новобранців, ветеранів та розв’язання питань, пов’язаних з проходженням військової служби.

Затримання правопорушника – це робота поліції, яка має 419 000 000 000 гривень у бюджеті на 2025 рік і бронювання для величезної кількості працівників, критична потреба яких в тилу є дуже сумнівною. Якщо міністру внутрішніх справ не подобається пов’язаний з цим негатив – то перспектива підписувати зізнання в “геноциді” зламаними в російській тюрмі пальцями йому має подобатись ще менше. В іншому випадку президенту варто пошукати більш здібного міністра, адже Володимир Зеленський має всі шанси опинитись на сусідніх з міністром нарах, якщо українська армія не втримає фронт. Або, якщо йому дуже сильно пощастить, випити чаю з “Новичком” у Лондоні. Тому що після його слів на адресу Путіна, немає жодного шансу на те, що Росія залишить Зеленському можливість просто доживати віку в статусі президента в екзилі.

Третім кроком має стати протидія та ліквідація російських агентурних мереж та їхніх однодумців в Україні. Попри те, що СБУ по кілька разів на день звітують про затримання російських агентів, український інформаційний простір переповнений російськими наративами. Незалежні медіа та вся державна інформаційна машина, включно з телемарафоном, є незначними острівцями в цьому морі дезінформації, яка поширюється через Тік-Ток, анонімні телеграм-канали, а останнім часом уже й напряму на YouTube. 

Виникає запитання – який сенс був у блокуванні незначних за охопленням телеканалів Медведчука, якщо посеред повномасштабної війни, коли 73,4% українців отримують новини з соцмереж, останні повняться сторінками й каналами, які прямо чи опосередковано закликають до дій, які завдають шкоди українській державі. У 2022 році влада у відверто незаконний спосіб заблокувала супутникове мовлення трьох проукраїнських каналів (Еспресо, Прямого та 5 каналу), але за 3 роки не знайшла ні причин, ні можливостей для того, щоб заблокувати бодай канали російських пропагандистів. Виглядає повним сюрреалізмом, якщо не сказати – ідіотизмом, коли Russia Today заблокований в ЄС, але доступний в Україні.

Можна сказати й про четвертий, п’ятий, шостий, сьомий кроки для збереження України – припинити боротьбу за ресурси коштом армії (як це відбувається з Агенцією оборонних закупівель), припинити політичну боротьбу в умовах невизначеного майбутнього української держави (як це відбувається з спробами заблокувати роботу проукраїнської опозиції), припинити мислити категоріями виборів (як це відбувається з роздачею 15 мільярдів гривень в умовах можливого припинення допомоги від США) – але для поточного рівня спроможності української влади це вже абсолютно недосяжний рівень. Доки ще є змога, варто хоча б перев’язати рани, щоб не стекти кров’ю від тисячі російських порізів.