Нацгвардія розганятиме протести з дронами та бронетехнікою – але це не точно
Днями увагу суспільства привернув законопроєкт № 10311, який унормовує та дещо розширює повноваження Національної гвардії України. Завдяки публікації Центру протидії корупції розпочалась дещо емоційна дискусія про те, що цим законом влада збирається надати Нацгвардії можливість ледь не танками чавити учасників громадських акцій.
На обурення відреагували в Нацгвардії та МВС, повідомивши, що новий закон просто об’єднує ряд підзаконних нормативно-правових актів, які діють вже впродовж кількох років, а не створює нові можливості для правоохоронців. Спробуємо розібратись хто тут правий і що не так з цим (та багатьма іншими) законопроєктом.
Перш за все – законопроєкт № 10311 не з’явився ні вчора, ні позавчора. Він був зареєстрований ще в грудні 2023 року, а в травні 2024 його прийняли у першому читанні. З того часу він не був комусь особливо потрібним, аж до початку березня 2025 року, коли з’явилась таблиця змін до другого читання цього законопроєкту і почався скандал.
Що змінилось до другого читання
Повноваження НГУ дійсно розширили – але не виключно в бік посилення спроможностей щодо придушення протестів, а щодо цілого ряду питань, які так чи інакше зачіпають правоохоронну систему. Тут і розшук та конвоювання військовополонених, і доставлення ув’язнених до ТЦК, якщо ті виявили бажання служити, і участь в заходах, пов’язаних з запровадженням надзвичайного стану. І дії щодо забезпечення та відновлення громадського порядку.
Також розширено повноваження президента – раніше перелік важливих державних об’єктів, які охоронятиме НГУ, мав визначати Кабмін, а в редакції до другого читання така можливість з’явилась і в президента.
Особливе занепокоєння викликали норми про використання фарби для позначення учасників масових акцій і їхнього подальшого затримання та ідентифікації. Проте законопроєкт № 10311 не запроваджує цю норму, а лише уточнює її порівняно з постановою Кабінету Міністрів № 1024 від 20 грудня 2017 року, в якій вона з’явилась.
Варто зазначити, що проєкт № 10311 також встановлює обмеження на використання засобів примусу лише в обсягах та спосіб, встановлених законом – а не будь-якими нормативно-правовими актами, як, наприклад постанови КМУ чи накази МВС.
Резонансною новацією став і дозвіл військовослужбовцям НГУ використовувати безпілотники – виконання покладених на Національну гвардію України завдань та функцій, а також здійснення повноважень, визначених цим Законом та іншими законами України; виявлення і припинення порушень порядку та правил використання повітряного простору України експлуатантами безпілотних повітряних суден.
Це дуже широкий перелік повноважень, який у першій редакції законопроєкту був значно вужчим і стосувався здебільшого виконання бойових завдань на лінії фронту (не забуваймо, що такі підрозділи як “Азов”, “Хартія” чи “Лють” належать до НГУ та беруть участь в бойових діях нарівні з ЗСУ). Занепокоєння щодо зловживань повноваженнями та широке використання БПЛА поза контекстом бойових дій в цьому випадку є небезпідставними і норми цього пункту варто повернути до редакції, ухваленої в першому читанні.
Те саме стосується і норми про застосування засобів радіоелектронної боротьби (придушення). Це життєво необхідний засіб на фронті, однак широкі можливості для застосування його в тилу (особливо в контексті поширення таких засобів внаслідок характеру бойових дій) створюють загрози для свавільного перешкоджання зв’язку, доступу до інтернету тощо – тобто тих дій, які ми спостерігаємо в недемократичних режимах при загрозі чи початку масових протестів.
Також варто звернути увагу на розширення підстав для застосування вогнепальної зброї – не лише для захисту життя або відбиття нападу на особливо важливі об’єкти, як у чинній версії закону про НГУ, а й для припинення масових заворушень (після відповідного попередження). Подібні попередження (за допомогою гучномовців чи спеціальних табло) можуть бути недостатнім заходом для уникнення сторонніх жертв, особливо в умовах натовпу. Також це є порушенням норм статті 2 Конвенції з прав людини і основоположних свобод, яка допускає застосування летальних засобів у виключних випадках (до яких не віднесено протидію чи припинення масових акцій).
Те саме стосується й дозволу на використання електрошокерів – окрім того, що це вкрай небезпечний пристрій сам по собі, який може спричинити смерть людини, яка має проблеми з серцем, застосування подібних засобів в умовах масового скупчення людей несе надмірні ризики без явних переваг саме від цього засобу.
Чи може цей закон бути використаним для силового розгону та придушення протестів (якщо такі будуть)
Теоретично – так. Як і будь-який закон про правоохоронні органи, адже збереження і відновлення громадського порядку є їхнім основним завданням. Різниця полягає в тому, як саме це завдання виконують та як діє політична влада – адже протести виникають не через Нацгвардію чи закон, а внаслідок дій чи бездіяльності саме політичної влади.
Чи буде ухвалене таке рішення і найголовніше – чи буде воно виконане – жоден закон відповісти не може. Віктор Янукович свого часу ухвалив рішення про придушення протестів, але навіть попри наявність відповідного законодавства, ресурсів, допомогу РФ і численні жертви – не зміг домогтись свого. Варто пригадати й те, що пряма заборона на застосування ЗСУ проти громадських акцій не зупинила Януковича – цього не відбулось спершу через спротив тодішнього начальника Генштабу Володимира Замани, якого замінили на Юрія Ільїна, а після цього – через невиконання незаконних наказів і протидію на низовому рівні.
Чи можна уникнути спроб силового придушення масових протестів, якщо відповідного закону не буде? Якщо влада є достатньо централізованою, вертикально інтегрованою та стійкою – ні. Той же режим Януковича, попри повний контроль над правоохоронними органами, активно використовував “тітушок” та ряд інших неформальних засобів для протидії та тиску на учасників Революції Гідності, аж до прямого залучення росіян.
Реальним запобіжником проти того, щоб влада придушувала протести і нав’язувала свою волю суспільству (а не діяла в його інтересах) є саме активне громадянське суспільство, яке пронизує всю державну структуру і гарантує необхідний баланс сил між державним примусом та дотриманням прав людини.
В чому найбільша проблема з цим законопроєктом
Таких проблем є декілька, як суб’єктивних, так і об’єктивних.
До перших відноситься те, як відбувається взаємодія між владою та суспільством. Доки представники влади (починаючи від президента, нардепів, міністрів і закінчуючи виконавцями на місцях) вважатимуть пояснення суспільству своїх намірів, дій та рішень (ДО того, як такі будуть вчинені) чимось необов’язковим – доти будуть скандали, пов’язані з тим, що дії влади трактують не так, як влада, можливо, собі їх уявляє.
Будь-якому українському чиновнику та політику варто засвоїти – “спускати” суспільству результати якихось внутрішніх процесів та рішень і сподіватись, що суспільство все це мовчки прийме та виконає – погана ідея. Для того, щоб ця схема працювала, варто було ставати російським чиновником.
Це відсилає нас до ще однієї проблеми, вже менш значної – особи Олега Татарова. Якщо у вашій команді є людина, безпосередньо причетна до намагання режиму Януковича придушити протести українців проти зближення з Росією (особливо під час війни з Росією), то всі ваші дії в будь-якому випадку будуть сприйматись як ознака наміру перейняти практики режиму Януковича. Це називається репутація. Особливо, якщо ви цю людину всіма силами захищаєте від суспільства та журналістів, вигадуючи якісь химерні історії про чеченців у Києві в лютому 2022 року.
Об’єктивна проблема у тому, що сьогодні і ще довгий час Україна перебуватиме в нестійкому становищі, хаотизацію якого підсилюватиме і підтримуватиме Росія. В таких умовах важливо забезпечувати спроможність держави захищати себе та забезпечувати формальну внутрішню стійкість – як від прямих воєнних атак, так і від імітації громадських акцій, які ми спостерігали після втечі Януковича.
Нещодавнє рішення ЄСПЛ, яке встановило, що українська влада та правоохоронні органи вжили недостатньо заходів для припинення заворушень та відвернення загибелі учасників протестів 2 травня 2014 року в Одесі, ілюструє цю проблему. А її вирішення потребує посилення правоохоронних структур та забезпечення їм формальної і фактичної можливості для ефективних дій.
З іншого боку, повертаючись до вже згаданого кейсу Татарова – держава, якщо ми говоримо про українську державу, а не “Малоросію”, є відображенням волі суспільства і цей зв’язок не може бути зворотним – держава не може нав’язувати суспільству свою волю, як результат спільних інтересів невеликої групи осіб, наділених формальною чи неформальною владою.
Тому при остаточному ухваленні законопроєкту № 10311 та йому подібних найважливішим є пошук балансу між спроможністю держави захистити себе від явного чи прихованого зовнішнього впливу і дотриманням демократичних принципів існування.