Легітимність проти зручності: чи може Верховна Рада голосувати в мобільному додатку

Посилення російських обстрілів Києва запустило численні обговорення щодо подальшої роботи органів державної влади – передусім Верховної Ради України. 7 вересня 2025 року російським ударом уже було пошкоджено будівлю Кабінету Міністрів, тому питання безпеки парламенту не є суто теоретичним.

Випереджаючи значною мірою слушні зауваження – яким би не було ваше ставлення до чинного скликання, нардепів і влади загалом – Верховна Рада є єдиним в Україні законодавчим органом і єдиним органом державної влади, який неможливо замінити. 

Оскільки 178 з 392 нинішніх нардепів обрані за мажоритарною системою, їх неможливо замінити шляхом приведення до присяги наступного за списком (як це відбувається з тими, хто був обраний за партійними списками). Щоб замінити нардепа-мажоритарника, у його одномандатному окрузі слід проводити нові вибори, що неможливо під час воєнного стану. Якщо ці 178 нардепів з якихось причин не зможуть брати участь в роботі парламенту, залишиться 214 депутатів – тобто Верховна Рада стане повністю недієздатною і втратить можливість ухвалювати закони (від яких залежать гроші на оплату пенсій, зарплат військовим тощо). ВР не зможе ратифікувати навіть ту саму віртуальну мирну угоду, про яку самі ж нардепи і говорять.

Які шляхи розв’язання проблеми. 

На цокольному поверсі будинку парламенту на Грушевського, 5 є укриття на 368 місць із можливістю розширення до 392 (стільки нардепів залишилось у поточному скликанні). Тобто принаймні зібратись для обговорення, щоб узгоджені рішення пізніше проголосувати в сесійному залі – нардепам є де. Проте наразі обговорюють ідею з голосуванням поза межами залу засідань (руками чи в спеціальному додатку для нардепів), і саме з цим є дві проблеми – формально-юридична і проблема легітимності.

Засідання поза сесійною залою в історії Ради вже були – у 2000 році в “Українському домі” у 2013 на Банковій. Тож прецеденти є і питання “лише” в тому, чи дозволяє це законодавство і що необхідно в ньому змінити, а найголовніше – наскільки це буде легітимним для органу, який і без того не користується особливою довірою в суспільстві.

Регламент Верховної Ради місцем засідань визначає будинок на Грушевського, 5, але дозволяє засідати деінде за рішенням 226+ депутатів. Під час воєнного стану місце і час засідання визначає Голова Верховної Ради. Конституція специфічних вимог до місця проведення засідань не містить. КСУ у Рішенні №1-6/2002 від 17.10.2002 описав пленарне засідання як зібрання депутатів “у визначений час, у визначеному місці”, не стверджуючи, що цим місцем має бути визначений у Регламенті будинок. 

Нинішній режим роботи Ради тримається на Постанові ВР №2912-IX від 07.02.2023. Вона дозволяє Голові визначати час і місце продовження засідання, а “за потреби” і спосіб голосування, повідомивши про це Погоджувальну раду фракцій. Останнє і є ключовим, оскільки забезпечує дотримання вже конституційної вимоги – голосувати особисто.

Регламент передбачає два способи відкритого голосування – електронну систему (та сама “система “Рада”), яка має забезпечити виключно особисте голосування, і підняття руки – коли немає технічної можливості голосувати в електронній системі. Електронну систему ст. 37 Регламенту описує як таку, що “унеможливлює голосування замість народного депутата іншою особою”. Відтак, застосунок під це визначення не підпадає, оскільки існує можливість передати смартфон з застосунком іншій особі, а підняття руки поіменного результату не дає.

Змінити спосіб голосування процедурним рішенням не може навіть сама Рада: ч. 5 ст. 37 дозволяє це лише тоді, коли спосіб не встановлено законом. Тим більше не може Голова ВР, оскільки Конституція встановлює, що порядок роботи Ради визначають Конституція і Регламент (ч. 5 ст. 83), а Голова діє в порядку, встановленому Регламентом (ч. 3 ст. 88). КСУ ще в Рішенні у справі №1-19/98 від 07.07.1998 зазначив, що порядок голосування має бути врегульований законом про регламент. 

Відтак, щоб надати ідеї голосуванню поза сесійним залом формальної законності, слід внести зміни до Регламенту Верховної Ради і запровадити резервну систему голосування з чіткими вимогами верифікації особистого голосування та його результатів, або повернути відкрите голосування іменними бюлетенями, яке Регламент містив до листопада 2010 року.

Як довести, що голосував конкретний депутат

Як уже зазначалось, особисте голосування виключно на пленарних засіданнях є вимогою ч. 2 і 3 ст. 84 Конституції України. У Рішенні по справі №1-19/98 КСУ витлумачив особисте голосування як безпосереднє волевиявлення депутата «незалежно від способу голосування». А згідно з Рішенням КСУ по справі №1-6/2002 рішення можна ухвалити, лише якщо на момент голосування на засіданні присутня потрібна кількість депутатів. Іншими словами – КСУ виключив можливість голосувати віддалено задовго до того, як таку ідею почали обговорювати. 

Щоб застосунок чи будь-яка інша резервна система відповідали вимогам Конституції, Регламент має передбачати щонайменше таке:

1. Ідентифікацію депутата при кожному голосуванні, а не один QR-код на день.
2. Верифікацію перебування нардепа в межах визначеного приміщення у момент голосування. За словами нардепа Ярослава Железняка, поточний варіант застосунку працює лише в залі й вимагає повторного входу після виходу з неї. Це правильний напрям, але його має закріпити Регламент, а не документація розробника.
3. Поіменну фіксацію та невідкладну публікацію результатів голосувань (щонайменше того ж дня).
4. Відеофіксацію простору, де голосують, з доступом для Лічильної комісії та журналістів.
5. Закріплення статусу логів (журналів системи) як офіційних документів Ради.
6. Незалежний аудит системи до запуску і запасний варіант на випадок збою, наприклад іменні бюлетені.

Парадокс верифікації.

КСУ визнає акт неконституційним лише при порушенні процедури, встановленої самою Конституцією, а не Регламентом ВР. Це послідовна позиція ще з часів Рішення у справі №1-34/2000 від 12.07.2000 та Ухвали у справі №1-27/2000 від 27.06.2000 (засідання в «Українському домі») до ухвал у справах №2-31/2011 від 14.07.2011 і №2-1/2017 від 06.07.2017. В останніх двох КСУ прямо зазначив, що перевірка дотримання Регламенту до його повноважень не належить. А твердження про неособисте голосування він не розглядає без офіційних юридично значимих документів, які встановлюють цей факт.

Ці документи створює сама Рада: протоколи, результати поіменного голосування, записи камер. Підняття руки індивідуального запису не залишає, тож голосування «за себе і за того хлопця» тут практично неможливо довести. Записи застосунку існують, але чи будуть вони офіційними документами, залежить від того, чи закріпить їх Регламент. Виходить, що чим менш формалізований спосіб голосування, тим менше шансів, що порушення взагалі стане предметом конституційного контролю.

Здавалось би – от і добре, менше шансів, що КСУ визнає неконституційним якийсь важливий нормативно-правовий акт через формальне порушення. Проте, існує значно більша проблема.

Підтримання легітимності в умовах тотальної недовіри

Легітимність голосування нардепів тримається на двох речах:

1. Автентичність – рішення є волею депутатів, а не результатом фальсифікації. Навіть якщо суспільство не погоджується з самим рішенням, то його ухвалення є законним результатом волевиявлення того ж суспільства, яке доручило цим депутатам ухвалювати, зокрема, і такі рішення.
2. Підзвітність – публічно відомо, хто як голосував. Перевірити результати і процес голосування можна за даними електронної системи ВР, які публікуються на її сайті, а звірити з фактичним голосуванням – переглянувши трансляцію. 

У випадку з застосунком формула “ми бачимо” перетворюється на “ми віримо” – записам Апарату ВР і логам розробника додатку для голосування. Навіть при голосуванні підняттям руки перевірюваність є вищою – за умови належної трансляції процесу.

Сама по собі прозорість і перевірюваність результатів голосувань не створює більше довіри, проте, непрозорість забирає можливість спростувати підозру. Між листопадом 2025-го і лютим 2026 року баланс довіри до Ради впав із −57,5 до −77,4, а до Президента за той самий час зріс. Опитування проводили з 31 січня по 4 лютого, невдовзі після справ про купівлю голосів: у грудні 2025 року НАБУ і САП повідомили про викриття хабарів депутатам за голосування, а 14 січня 2026 року Юлія Тимошенко отримала підозру у спробі підкупу нардепів. Коли криза довіри до інституції уже існує, будь-яка непрозорість прискорює падіння довіри та делегітимізацію рішень, даючи змогу спекулювати на ухваленні необхідних, але непопулярних чи небажаних для окремих груп рішень.

І хоч формальна легітимність поточного скликання Верховної Ради є конституційно підтвердженою, парламент однаково не може дозволити собі втратити довіру суспільства, оскільки це збільшить управлінський хаос і зробить Україну більш вразливою. Тому будь-яке рішення, покликане убезпечити Верховну Раду від паралічу внаслідок російського удару, має враховувати обов’язковість збереження тих залишків легітимності, які поточне скликання ще має в очах суспільства.

Це ж стосується й ідеї перенесення засідань з Києва кудись на захід України – формально це можна зробити однією правкою до Регламенту. Однак фактично таке рішення викличе запитання – якщо кияни можуть продовжувати працювати під російськими ракетами, то чому не можуть народні обранці, які яких ніхто не примушував брати на себе відповідальність за долю держави у війні.