До в’язниці через суспільний резонанс – що стоїть за арештами офіцерів ЗСУ

20 січня Державне бюро розслідувань повідомило про затримання кількох офіцерів ЗСУ – генерала Юрія Галушкіна, екскомандира 125-ї ОБТрО генерала Артура Горбенка і комбата 415 стрілецького батальйону 23-ї ОМБр полковника Іллі Лапіна. Їх звинувачують у злочинах, передбачених статтями 425 та 429 Кримінального кодексу – недбале ставлення до військової служби та самовільне залишення поля бою.

Підозрювані обвинувачуються у невдалій організації оборони Харківської області та допущенні прориву ворога, який відбувся 10 травня 2024 року. Армія РФ тоді змогли заглибитися на 7-10 км  розпочавши бої за місто Вовчанська і селище Липці. Через два дні Генштаб ЗСУ змінив командування ділянкою фронту, перекинув резерви на Харківщину і рух росіян вдалось зупинити. З того часу лінія зіткнення біля Липців і Вовчанська майже не змінилася.

Затримання трьох офіцерів викликало значний резонанс у суспільстві, і саме цим ДБР, в особі речниці Тетяни Сап’ян, пояснює свої дії. Однак, якщо ми вже дійшли до того, що відповідальність за локальні успіхи противника покладаємо на військових на місцях, навіть не чекаючи закінчення бойових дій та ігноруючи системну кризу в державі, варто розібратись і з тим, чому ми опинились у ситуації, в якій виникла необхідність відправляти військових до в’язниці “через суспільний резонанс”.

Якщо влада вже вирішила відкрити цю скриньку Пандори, то спадає на думку ряд запитань, пов’язаних з суспільним резонансом щодо подій напередодні повномасштабного вторгнення РФ:

1. Чи буде заарештований нардеп від “Слуги народу” Данило Гетманцев, який блокував виділення армії додаткових 50 мільярдів гривень напередодні повномасштабного вторгнення Росії, називаючи це “політичним піаром”?
2. Чи буде заарештований ексміністр оборони Олексій Резніков, який 18 і 21 лютого 2022 року заявив, що вірогідність вторгнення РФ “є невисокою”, а російських сил в Білорусі “недостатньо для нападу на Київ”? Напад російських військ з території Білорусі на Київ розпочався через 3 дні, а Міноборони не забезпечило навіть базового спорядження для наспіх мобілізованих резервістів.
3. Чи буде заарештований очільник “монобільшості” у Верховній Раді Давид Арахамія, який 15 лютого 2022 року заявив, що повідомлення провідних західних ЗМІ про підготовку Росії до вторгнення “є елементами гібридної війни” проти України і ця “істерія американських ЗМІ” коштує Україні 2-3 мільярди доларів щомісяця? ЗМІ виявились правими, а окупація Київщини, півдня та півночі коштувала українцям Бучі, знищеного Маріуполя, катівень в Херсоні та Ізюмі.
4. Чи буде заарештований колишній секретар РНБО Олексій Данілов, який 2 листопада 2021 року заявив, що “інформація про підготовку Росії до вторгнення є дезінформацією українського суспільства” і що ця інформація “не відповідає дійсності”? Про те, що українська влада знала про наміри РФ розпочати повномасштабне вторгнення в Україну ще в жовтні, нам відомо зі слів ексочільника МЗС Кулеби. Причому, це було відомо і від власної розвідки, і від розвідки США.
5. Чи буде заарештований Іван Баканов, колишній керівник СБУ, який був звільнений з посади за невиконання (неналежне виконання) службових обов’язків, що призвело до людських жертв чи інших тяжких наслідків? 
6. І нарешті, чи буде заарештований президент України Володимир Зеленський, який 17 лютого 2022 року сказав: “Ми можемо збільшити армію в два-три рази, але тоді, наприклад, не зможемо будувати дороги. Для нас це проблема”.

Інкриміновані трьом офіцерам статті породжують запитання про те, наскільки доречно та взагалі можливо оцінити своєчасність і правомірність рішень військовослужбовців в бойовій обстановці з боку цивільної структури. Тим паче, що ДБР стверджує – підозрювані “дозволили” російським військам захопити частину Харківщини.

З такої логіки виникає ще ряд запитань до мотивів ДБР – а втрата Авдіївки не викликала “значного суспільного резонансу”? Чи невдала операція в Кринках? Чи втрата “фортеці Бахмут”? Чи втрата Маріуполя? Чи втрата Херсона? Чи окупація Київщини? Чи може атакувати чинного головнокомандувача Сирського за відступ з Авдіївки – політично недоцільно на цей момент, а його попередника, досі надзвичайно популярного (і значно популярнішого ніж сам Зеленський) Валерія Залужного за просування росіян на початку 2022 року – ризиковано для стабільності політичної влади? А маловідомих Горбенка, Галушкіна та Лапіна – можна, тому що це відносно безпечно?

Особливо це стосується звинувачень на адресу полковника Лапіна, якого ДБР звинувачує у тому, що він “не організував оборонний бій у населених пунктах Стрілеча, Красне, Липці та Слобожанське”, а також “допустив самовільний відхід 12(!) військовослужбовців батальйону”. Фактично, слідчі ДБР вказують військовим, як тим слід “правильно” воювати. Сам полковник Лапін не заперечує відходу своїх бійців, але наполягає на тому, що цей маневр мав на меті врятувати їх від полону чи загибелі в ситуації, що склалася.

Саме для таких ситуацій потрібна військова юстиція. Адже якщо розглядати дії військових через призму цивільних правовідносин та реалій, то ув’язнити можна буквально кожного військовослужбовця – статей, які допускають доволі широке трактування тих чи інших дій військових у розділі ХІХ ККУ вистачає. Тому надалі розглянемо не обґрунтованість підозр ДБР по суті, адже відкритих даних щодо цієї справи є вкрай мало, а те, як ця справа висвітлювалась.

Рішення про демонстративне ув’язнення (чому саме демонстративне, розглянемо далі) кількох командирів може бути одразу декілька. Наприклад, пересторога популярним військовим, які можуть робити публічні заяви чи розглядають політичну кар’єру. Адже ще до відставки ексголовнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного поширювались чутки про те, що його можуть “призначити винним” у втраті територій в перші дні повномасштабного вторгнення – якщо той вирішить розпочати політичну кар’єру. 

Мотивом може бути й сигнал суспільству та військовим – мовляв, політичне керівництво держави дбає про те, щоб усі понесли відповідальність за свої дії. Як цього досягти, враховуючи, що кримінальне провадження – тривалий процес, та й результат не гарантований.

Наприклад – через завідомо непідйомний розмір застави. Генералу Галушкіну призначили заставу в розмірі 5 млн гривень. Їх внесли на наступний день (виявилось навіть декілька охочих це зробити), але на виході з СІЗО його знову затримали слідчі ДБР, які оголосили йому нову підозру, за ч. 5 ст. 429 (сприяння у самовільному залишенні поля бою або відмова діяти зброєю). Генералу Горбенку призначили той самий запобіжний захід, але з заставою у розмірі 25 млн гривень. Разом з Горбенком, Галушкіним та Лапіним заарештували й полковника Рюмшина, екскомандира 155 ОМБр “Анна Київська”, яка відзначилась тим, що склад бригади кілька разів перетасовували на користь інших підрозділів, внаслідок чого сотні її бійців самовільно залишили частину ще до першого бою. Застава полковника Рюмшина склала аж 90 мільйонів гривень.

Зі статті 182 Кримінального процесуального кодексу України нам відомо, що для тяжких злочинів розмір застави не може перевищувати 80 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (мінімальний – 20 розмірів ПМ). На 2025 рік 1 такий розмір дорівнює 3028 грн, отже максимально допустимий розмір застави у провадженні щодо скоєння тяжкого злочину становить 242 240 гривень. 

Відтак, застава генерала Галушкіна перевищує максимально допустимий розмір у 20,6 раза, застава генерала Горбенка – у 103,2 раза, застава полковника Рюмшина – у 371,5 раза. КПК України допускає перевищення максимального розміру застави – у виключних випадках, якщо суд встановить, що цієї суми недостатньо, щоб забезпечити виконання підозрюваним чи обвинуваченим покладених на нього обов’язків. Проте, значне (у 10 і більше разів) перевищення максимального розміру застави зустрічається у кожній гучній справі, незалежно від статусу і статків її фігурантів – і буквально у кожного з підозрюваних офіцерів.

Це свідчить про те, що йдеться не так про бажання притягнути винних до відповідальності за конкретні невдачі та прорахунки, як про політичне рішення. Адже повторне затримання генерала Галушкіна після того, як за нього внесли заставу, стало зайвим доказом – для ДБР було важливо продемонструвати, що генералів відправили до в’язниці. Правди рази – подібні речі відбувались не лише з військовими і не лише з генералами. Але те, що сторона обвинувачення зловживає триманням під вартою та багатомільйонними заставами в кожному доступному випадку – не виправдовує жоден з них.

ЗСУ залишається єдиною державною інституцією, яка має стабільний та високий рівень довіри у суспільстві. Відставка Валерія Залужного з посади головномандувача ЗСУ у лютому 2024 року, без пояснення причин цього рішення, але після майже публічного конфлікту з президентом, стала фактично відправною точкою у руйнуванні довіри до Збройних Сил. Безумовно, президент мав на це повне право. Але в демократичній державі політична влада звітує перед суспільством про мотиви своїх рішень. Навіть під час війни.

Надалі руйнуванню довіри між армією та тилом посприяли процеси мобілізації, які через відсутність своєчасних політичних та управлінських рішень, відверто популістське і деструктивне рішення президента про звільнення воєнкомів та подальше ігнорування проблеми з боку Верховного головнокомандувача, відбуваються у спосіб, який є водночас і неефективним для поповнення армії, і руйнівним для довіри між цивільними та військовими.

В умовах, коли Росія намагається створити максимальний тиск на українську армію і не рахується з втратами, щоб посилити свої позиції напередодні можливих перемовин, атака на Збройні Сили з боку правоохоронної системи може мати фатальні наслідки. Зокрема й для тих, хто вважає це хорошим способом укріпити свої політичні позиції.