Суди засуджують військових за СЗЧ до п’яти років: липневий огляд справ

Аналіз судових рішень за липень 2026 року показує, що суди по всій Україні засуджують військових за самовільне залишення частин до реальних термінів ув’язнення, незважаючи на особисті обставини.

Судова практика липня 2026 року демонструє єдиний підхід судів до справ за статтею 407 КК України: від Стрия до Запоріжжя суди призначають реальні терміни позбавлення волі, не застосовуючи умовне звільнення. Зміни до Кримінального кодексу від 13 грудня 2022 року фактично позбавили суди можливості застосовувати звільнення з випробуванням до військовослужбовців, які вчинили злочини за статтями 407 та 408 в умовах воєнного стану.

Військовослужбовці найчастіше називають причинами самовільного залишення частин погане ставлення командирів, проблеми зі здоров’ям, сімейні обставини чи небажання продовжувати службу. Зокрема, Стрийський суд засудив до п’яти років позбавлення волі солдата, який не хотів бути штурмовиком та майже три роки перебував поза частиною. Шевченківський суд Запоріжжя виніс аналогічний вирок військовому, який посилався на епілептичні напади після ДТП, проте ВЛК визнала його придатним до служби.

Індустріальний суд Харкова засудив матроса, який злякався покарання після дзвінка з частини про те, що він вважається самовільником. Новокодацький суд Дніпра призначив п’ять років і два дні ув’язнення сержанту, який пояснював свою відсутність понад три роки участю у похованні товариша та сімейними справами.

Покровський суд Кривого Рогу засудив до п’яти років і двох місяців солдата, який покинув позиції через відсутність провізії та проблеми зі здоров’ям. Олександрійський суд Кіровоградської області не задовольнив клопотання курсанта про звільнення від відповідальності на підставі частини п’ятої статті 401 КК, яка передбачає таку можливість у разі першого самовільного залишення.

Судова практика липня підтверджує, що у питаннях військових злочинів інтереси військової дисципліни стоять вище за особисті обставини. Автори публікації ставлять питання про соціальну справедливість такого підходу, зазначаючи, що держава має з такою ж системністю карати посадовців ВЛК та командирів, які ігнорують проблеми підлеглих.