Суди не виробили єдиного підходу до відповідальності роботодавців за інклюзивність

Українські суди досі не сформували єдиного підходу до відповідальності роботодавців у справах про інклюзивність. Практика залишається неоднорідною, особливо щодо застосування принципу розумного пристосування.

Питання інклюзивності в Україні набуло особливої актуальності через євроінтеграційні процеси та наслідки війни, яка збільшила кількість осіб з інвалідністю. Сучасне розуміння інклюзивності передбачає не лише встановлення пандусів, а й забезпечення реальної рівності у доступі до праці, освіти, транспорту та судової системи.

Базовими нормативними документами є Конституція України, Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю (ратифікована у 2009 році), закони про соціальну захищеність осіб з інвалідністю та про запобігання дискримінації. Окрему роль відіграє принцип «розумного пристосування», який передбачає обов’язок держави або роботодавця активно усувати бар’єри для реалізації прав людьми з інвалідністю.

Верховний Суд розглядав низку справ у цій сфері. Зокрема, у справі № 809/1117/18 ВС наголосив, що роботодавець має право застосовувати пільгову ставку ЄСВ лише після отримання належно оформленої довідки МСЕК. У справі № 600/3715/22-а суд визначив, що медпрацівник має право на страхову виплату через інвалідність після COVID-19 лише якщо групу встановлено протягом року з моменту захворювання.

Серед основних проблем правозастосування експерти виділяють формальний характер інклюзивності, надмірну бюрократизацію процедур МСЕК, відсутність єдиних стандартів розумного пристосування та недостатню доступність судової системи. Практика ЄСПЛ поступово впливає на українські суди, формуючи розуміння інклюзивності як обов’язку забезпечувати не лише формальну рівність, а й реальну доступність прав.