Правки указу “заднім числом” – як Офіс президента “скасовує” українську державу

19 серпня у Верховному Суді, під час засідання у справі про скасування санкцій проти Петра Порошенка, представник Офісу президента зробив не те щоб сенсаційне, але все ж важливе відкриття – виявляється, вже чинний нормативно-правовий акт можна відредагувати після оприлюднення – якщо “дуже треба”. 

Уявіть ситуацію – уряд стикається з невиконанням бюджету і вирішує підняти військовий збір з 1,5% до 5%. Все порахували – очікувані доходи, ризики, наслідки для економіки, зважили та подали відповідний законопроєкт. Верховна Рада його розглянула, проголосувала і надіслала президенту.  Президент його підписав і передав для публікації, яка в той же день відбулась. Наступного дня в Офісі президента вирішують, що грошей буде якось малувато, проходити всю процедуру заново якось не хочеться, тому редагують вже проголосований і підписаний закон, змінюючи всюди “5%” на “15%” і надсилають в “Голос України” новий текст з власними правками. А платникам, яких не повідомили, через якийсь час податкова розсилає штрафи й арештовує рахунки.

Якщо це для вас звучить трохи божевільно, то все правильно, воно таким і є. Щоправда, цього разу йдеться не про закон і підвищення податків, а про указ президента і санкції, але суть проблеми від цього не змінюється. Як і потенційні наслідки, якщо така практика стане нормою.

Варто акцентувати на тому, що факт редагування уже підписаного указу не те що не заперечується – представники Офісу президента його виправдовують, як щось незначне, буквально “технічні правки”. І тут одне з двох – або рівень компетентності цих людей НАСТІЛЬКИ низький, що вони просто не розуміють, про що йдеться, чому подібного не можна не те що робити, а й обговорювати навіть жартома. Або ж рівень нахабства НАСТІЛЬКИ високий, що в Офісі президента впевнені – вони і є закон, а будь-яке їхнє рішення формує реальність, а не існує в межах об’єктивної реальності. Останнє, чесно кажучи, нагадує чи то якусь радикальну філософську доктрину, чи то ментальний розлад.

Чому це є кричущим порушенням? Тому що руйнує саму ідею принципу правової визначеності, зокрема неприпустимості довільної зміни змісту законодавства інакше, як в межах наперед встановленої процедури. 

Простіше кажучи – якщо ви ухвалили якийсь нормативно-правовий акт (закон, постанову, указ президента) і так вийшло, що в його тексті було допущено помилку, чи різко змінились обставини, для яких цей акт створювали – ви мусите повторно пройти всю процедуру для внесення змін до цього НПА. Якщо це закон – то зареєструвати його у ВР, розглянути в комітеті, заслухати в залі та проголосувати за основу і в цілому. Якщо це указ президента, яким вводиться в дію рішення РНБО – то зібрати засідання РНБО, розглянути виправлені матеріали (тим, хто уповноважений їх надавати, а не ким прийдеться), проголосувати їх, підписати новий указ, який буде скасовано попередній і ввести в дію новим указом нове рішення РНБО.

Так, це все доволі повільно (хоча можна впоратись за один, максимум кілька днів і нічого не порушити), потребує залучення великої кількості людей та ретельної роботи (якої було б значно менше, якби вона виконувалась ретельно з першого разу) – але інакше жодна складна система не здатна працювати, ні довго, ні ефективно і вже точно – ні те, ні інше водночас. І мова не лише про державу з тисячами чиновників і мільйонами громадян – навіть у невеликій компанії хаотичні процедури, постійні зміни наказів у процесі виконання і переведення працівників з бухгалтерії у водії і назад – рано чи пізно просто закінчаться банкрутством. В кращому випадку.

Навіть те, що засіданні КАС ВС, про яке йшла мова на початку, вкотре з’ясувалося, що представники Кабінету Міністрів, Мінекономіки, РНБО, Офісу президента впродовж кількох місяців прикриваються викривленим трактуванням законодавства, а фактично просто ігнорують вимогу суду надати оригінали документів, які мають прямий стосунок до обставин справи, є просто “незначною неприємністю”. 

Звісно, така поведінка абсолютно недопустима, але суд має інструменти, щоб стимулювати представників усіх цих інституцій припинити “грати вар’ята” і виконати його вимоги. Зрештою, питання поваги до судової гілки влади загалом та до кожного конкретного складу суду окремо, передусім має хвилювати саме суддів. Тоді як протидії свавільному і довільному редагуванню чинних законів та указів немає жодної. 

На жаль справа про санкції проти Порошенка стала з просто політичної – доленосною. Було б значно краще, якби щось подібне з’ясувалося в якійсь іншій справі та фундаментальну проблему з виправленнями вже підписаного й опублікованого указу можна було б обговорювати поза контекстом персональних політичних уподобань чи обізнаності. Тому що відучора доля Петра Порошенка і санкцій проти нього в цій історії є найменш важливим питанням з усіх.

Використання адмінресурсу в політичній боротьбі, це, звісно, погано. Незалежно від того, застосовується цей ресурс проти Порошенка чи Зеленського, Коломойського чи Єрмака – це не той шлях, яким може собі дозволити рухатись країна, яка прагне європейського майбутнього (навіть не кажучи про нашу критичну залежність від ЄС). І вже суто в цьому контексті санкції проти громадянина України, якого не притягнуто до відповідальності за терористичну діяльність, були не найкращим рішенням – незалежно від сприйняття його особистості.

Ще гіршим є пряме порушення закону шляхом застосування його там, де він не може бути застосований. Адже якщо можна накласти санкції на Порошенка – з усіма його фінансовими, політичними, медійними ресурсами – то можна це зробити буквально з ким завгодно. І тоді санкції з інструменту реагування на загрози державі перетворюються на ще один інструмент корупції. Не заплатив кому слід – наклали санкції, ти втратив бізнес, майно, права. Заплатив – ну поки ходи спокійно, збирай гроші на наступний платіж.

Але редагування чинних нормативно-правових актів “заднім числом”, в обхід процедури, просто за бажанням – це буквально смерть держави. Тому що держава – це і є правила та процедури. Якщо ці правила можуть змінитися “мовчки” і “вчора”, тому що комусь закортіло – тоді існування держави фактично припиняється. Вона формально може ще якийсь час протриматись, але фактично перетворюється просто на територію боротьби за ресурси, де тимчасові правила встановлює той, хто може – сьогодні це Зеленський, завтра Залужний, через місяць – Порошенко, а через два – ще хтось. Будувати якесь майбутнє в таких умовах – неможливо, тому що в основі кожного плану лежить передбачувана незмінність фундаментальних умов у яких цей план має втілюватись.

Чи може така “просто територія” протистояти значно більшому зовнішньому ворогу, який сам хоче забрати ці ресурси та експлуатувати (або вбити) всіх, хто тут є – питання риторичне.